В цьому році виповнюється 125 років «Історії України – Руси», автором якої є видатний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько – політичний і державний діяч Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934). Народився в місті Холм (тепер м. Хелм, Польща).
В 1890 році закінчив історико – філологічний факультет Київського університету .
В 1898 році вийшов друком перший том його фундаментальної праці «Історія України – Руси», яку він буде писати протягом 38 років і так і не завершить. Праця потім вийде в 11 томах в 12 книгах.
Характерною рисою автора стало намагання писати публіцистичний твір за допомогою художніх засобів, що ще більше підтримує думку, що ти читаєш історичний роман, аніж нариси з історії, що є зовсім різними речами. Писав мовою, яка трохи відрізняється від офіційного українського правопису – твір був написаний понад століття тому. Праця відкриває очі на деякі моменти історії і показує принципову відмінність українців від будь – якої іншої національності, спростовуючи фрази ворогів про українців.
Поява першого тому «Історії» в 1898 році стала найпомітнішою подією української історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття . Вона знаменувала якісний злам у вітчизняному історіописанні – від
монографічного опрацювання певних проблем та періодів минулого українського народу.
Після появи твору розгорілися дискусії. Перші українські дослідники спадщини Михайла Грушевського завинили такому стану речей. Зокрема, І.Франко в 1912 році у передмові до своїх «Причинок до історії України – Руси» пояснюючи мотиви свого зацікавлення історичними творами львівського професора, заявив, що наукова праця професора Грушевського досі ані в нашім, ані в інших письменствах не дочекалися фахової оцінки, хоч у малій мірі відповідної до її об’єму та наукової вартості. Натомість,
її вивчали і в українській історіографії, і в західноєвропейських фахових колах. Перший том видавався тричі за 1898 - 1911 роки, зміст його модернізувався відносно історичної науки, ми отримали можливість узагальнити розвиток ставлення до ідей М. Грушевського у тогочасному історіографічному процесі, а також простежити його власну творчу еволюцію. Переклад німецькою та російською мовами зробив доступними концепції вченого для обговорення в колах науковців. Сміливість – зробити перший докладний аналіз «Історії» - взяв на себе молодий на той час учень М.Грушевського, М. Кордуба. Рецензія полягає у самому факті першого в українській історіографії цілісного опрацювання історії України. Вся робота стоїть на висоті своєї задачі із – за чого автор «М.Грушевський «вихіснував тут всі жерела, не лише писані, але й археологічні та лінгвістичні, та цілу літературу, все, що писалося досі про яке – небудь спірне питання. В тім напрямі ніхто не може піднести ніякою заміною і прямо приходиться подивляти сю величезну сумлінність і працю вложену у 1- ий том «Історії України – Руси».
Великий новеліст Проспер Меріме
(цікаві факти до 220 років від дня народження)
Вільнодумець, атеїст, ненависник всього реакційного – і своя людина в родині імператора Наполеона III, сенатор Другої імперії; світський денді і самовідданий роботяга; плідний автор праць з історії, в тому числі про Україну, історії мистецтва, історії літератури, археології, етнографії та ін. – і творець нечисленних художніх творів.
На літературній ниві Меріме дебютував дуже рано, коли йому було всього 20 років.
Дружив з Стендалем. Був знайомий з Гюго, Лістом, Делакруа, а також з Тургенєвим.
Працюючи у французькому адміралтействі головним інспектором історичних пам’яток, Меріме багато подорожує і створює описи своїх подорожей (в Грецію, Іспанію, Туреччину і Францію), в яких проявляє себе як прекрасний історик і знавець археології.
Під час революції 1848 року в мундирі національного гвардійця захищав «порядок».
Влітку 1853 року Меріме призначають сенатором. Меріме відіграватиме в сенаті досить скромну роль. За сімнадцять років він лише тричі брав там слово. У серпні 1860 рік стає командором ордена Почесного легіону.
Меріме познайомив Францію з російською літературою, він перекладав твори Пушкіна, Гоголя, Тургенєва.
Спільно з Тургенєвим Меріме випустив збірник перекладів його творів “Московські новели” (1869), а також переклав на французьку (прозою) лермонтовскую поему “Мцирі”. З Тургенєвим письменник листувався російською.
Жив дуже самотньо. Після смерті батька він більше п’ятнадцяти років прожив удвох з матір’ю. У 1852 році Анна Меріме померла. У Проспера не було ні сестер, ні братів. Він не був одружений.
Про що книга «Поцілунок самотності. П’єси з життя українських митців» автора Роман Горак
П’єси у великообсяговій і масштабній творчості відомого прозаїка, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка та інших престижних літературних відзнак Романа Горака займають особливе місце.
Більшість із них написані для камерної сцени і з успіхом ставилися на львівській сцені, переважно в Національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької, деякі дістали міжнародне визнання на фестивалях і конкурсах за межами України.
Тут представлено основний авторський доробок у цім жанрі, що стосується зокрема останнього дня життя Каменяра «Туга за сонцем», «Картка любові» — діалог першої Франкової любові Ольги Рошкевич із собою ж, але вже літнього віку в заміжжі пані Озаркевич. Подана драматична річ про хвору Франкову дружину Ольгу Хоружинську під назвою «Божевільна». Для великої сцени написано лібрето драматичної опери «Данило Галицький».
Окрему групу складають драми про долі відомих українських жінок: любов Марії Заньковецької, Соломії Крушельницької та Марка Вовчка, любовні історії Ірини Вільде, Ольги Кобилянської, оповідь про хист мистця пензля та слова Марії Башкирцевої, страдництва солістки А. Машкевич -Певної та письменниці Ольги Дучимінської та інше.
П’єси, написані львівським майстром, мають характер есеїстичного жанру, де чимало матеріалу, роздобутого дослідницьким шляхом, і про це читачі й глядачі довідуються чи й не вперше.
Василь Барка -
літописець українського горя
Василь Барка (Василь Костянтинович Очерет) народився 16 липня 1908 року в селі Солониця Лубенського району. Помер в еміграції в Нью – Йорку 11 квітня 2003 року. Його літературна спадщина нараховує 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики.
Творчості В. Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, над виданням якої він багато працював. Літературно опрацьований «Апокаліпсис» на підставі давньогрецьких джерел з’явився в Римі в 1983 році. В поезії знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема, трагедія Голодомору.
«Моляться соняшники.
Грім на хмарі Біблію читає…
тополя пошепки: страшний який
твій плач, Ісаіє!
Моляться соняшники.
Голод. Мати немовля вбиває…
тополя закричала: он який
мій рай, Ісаіє!»
Український інститут пам’яті у листопаді 2016 року вніс до проєкту «Незламні» й ім’я Василя Барки серед 15 видатних людей, які пройшли через страшні 1932 – 1933 роки та змогли реалізувати себе.
Поезія Василя Барки – це віддзеркалення його глибокої християнської етики, релігійності, мова його серця. Це мережаний килим часом із незбагненними візерунками, рушники, ткані різнокольоровими нитками – словами. Мелодійність і чистота вислову, власна інтерпретація мови народу – це все мова поезії Василя Барки. «В поезію В. Барки треба вчитатися, вчутися і тоді ми побачимо світ його очима і станемо душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші». Була велика приємність бути в товаристві Василя Барки. Його різносторонні знання не мали меж, а тому кожна розмова з ним ушляхетнювала людину. Письменнику була присуджена міжнародна літературно - мистецька премія імені П. Куліша в 2017 році посмертно. Життя письменника було на той час цікавим на події: втеча на Кубань, одруження, народження сина, війна з фашистами, оборона Кавказу, поранення, полон, гірка доля остарбайтера, табір для переміщених осіб в Авгсбурзі, рабська праця, цілковите прийняття християнської ідеології. Дуже був закоханий в літературу, в твори Сковороди, Шевченка, Франка, Стефаника, цитував Данте староіталійською.
Але в пам’яті назавжди залишилися події голодомору. «Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилась брунатна рідина. Ноги вже репались, і така – слизиста поверхня теж сочилась. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива, то щось таке, що спалювало всю істоту. Вже через десять років в Нью – Йорку, довгий час міг собі дозволити одну банку риби на два дня. Голод в «Жовтому князі» - психологічна глибинність цієї голодної смерті. Ось як біда часом виходить на добру поправу. Роман писався два роки і часто по кілька днів взагалі він не вживав їжі, аби якомога точніше відтворити почуття героїв роману, який вийшов в 1963 році. Останні 28 років писав, перекладав, малював, мешкаючи у покинутій водонапірній вежі на півночі Нью – Йорка.
В ніч перед референдумом 1 грудня 1991 року два українських телеканали усю ніч показували фільм «Голод – 33» режисера Олеся Янчука за романом Василя Барки «Жовтий князь».
Поки людина не здається, вона сильніша від своєї долі
Еріх Марія Ремарк
(125 років від дня народження)
Німецький письменник Еріх Марія Ремарк народився в місті Оснабрюк 22 червня 1898 року. Освіту одержав спочатку в церковній школі, потім в католицькій семінарії.
В 1916 році був мобілізований на фронт (під час Першої світової війни), мав поранення, але відслужив три роки. Цей свій військовий досвід автор відобразив в романі «На Західному фронті без змін» (1929 р.)
Після війни змінював професії – бібліотекар, бізнесмен, редактор у журналі, продавець надгробків, органіст при каплиці в лікарні для божевільних. Був одружений на танцівниці Ільзе Ютте Замбоне. В шлюбі прожив чотири роки, але свою першу дружину завжди підтримував фінансово. Риси дружини, її характер Ремарк брав образом для створення декількох героїнь, зокрема, для образу Пат в романі «Три товариші».
В 1933 році його твори були спалені нацистами, в тому ж році він переїхав до Швейцарії. В 1931 році Ремарка номінували на Нобелівську премію, але через спротив політичних сил Німеччини, Нобелівський комітет нагороди йому не дав. В житті письменника були відносини з актрисою, теж німкенею Марлен Дітрих. Вони зустрілись у Венеції, в ресторані «Лідо». На той час обидва були
всесвітньо відомі. У неї - роль в фільмі «Голубий ангел», поставлений режисером Йозефом фон Штернбергом. У нього - роман «На Західному фронті без змін». Зі спогадів доньки Марлен Дітрих, в яких вона розповідає про першу зустріч цих двох людей: «Він підніс мені до цигарки свою золоту запальничку, я обхопила його бронзову руку своїми блідими пальцями. Я трохи не впала зі стільця, так мене вразили його манери». Їй припала до вподоби його елегантність, мужність, як зараз говорять, шарм. «Ти показуєшся занадто молодим, щоб написати один із величних романів нашого часу». На що Ремарк відповів: «Я мабуть просто його написав тому, щоб почути як ваш чарівний голос проговорює ці бажані слова». Вони проговорили в ресторані весь вечір. Їм було про що побалакати: втрата Батьківщини (вона жила в Америці, він – в Швейцарії), не прийняття нацизму, відсутність бажання працювати на партію фюрера. Таке світове життя наклало на стосунки свій негатив. Спілкувались більше листами, телеграмами, розмовляли по телефону, зустрічались то в Америці, то деінде в Європі. Ремарк запропонував актрисі одружитись. Але Дітріх не хотіла цього робити. Актриса мала багато шанувальників і тому вела життя вільно. Серед коханців були і чоловіки, і жінки. Зради, холод в відношеннях, келійність були не до вподоби письменнику. Але він терпів все заради, щоб провести з нею хоч деякий час. Стосунки переходили в драму а сила його впливу була дуже великою, щоб зносити таке розмаїття почуттів. Він намагався більше працювати і працювати. В одному із листів він написав їй: «Я думаю, що нас подарували одне одному і саме в слушний час. Ми до болю зачекалися один одного. У нас було забагато минулого і абсолютно ніякого майбутнього». Актриса прикрашала себе знаменитими письменниками. Вона слідкувала за його одягом, щоб він був одягнений вишукано, витончено. Її він називав Пумою. В листі до знайомої він запитував: «Чи тобі знайоме почуття, коли тобі соромно за себе перед самим собою, за що сприймав людину серйозно, яка була не більше, ніж пустушка». В 1940 році Ремарк розриває стосунки з актрисою. Але вони спілкувались до самої смерті автора, до 1970 року.
Як будь-яке велике почуття, воно руйнувало життя закоханих безмежністю вимог, які вони пред’являли один до одного. Драма і екстаз, мука радості, ярість, туга, щоденна рутина, самознищення, злоба, занурення в себе – всі ці свої муки Ремарк потім використав, коли працював над романом «Тріумфальна арка», в якому головна героїня Жоан Маду – абсолютний, але зовсім непохвальний прототип Марлен Дітріх. Красуня, що збуджувала, «пропаща з високо піднятими бровами», лицем «таємниця, якого складалась з його відкритості».
В останньому листі Дітріх написала: «Коханий Альфред (так вона називала Еріха), посилаю тобі все моє серце». Крім кохання до актриси, у письменника були і інші пристрасті – розкішні авто, зокрема, сіра пума, картини Ван Гога, Ель Греко, Модільяні, твори мистецтва китайської династії Тан. Літературний критик Кеннет Тайнен про бурхливе інтимне життя актриси: «В неї є секс, але немає статі». Ремарк в уста свого героя Равіка із «Тріумфальної арки» вклав свою думку про Марлен: «Вона приймала лише тільки те, що їй підходило, і так як їй підходило, як їй хотілося. А про останнє вона не хвилювалася. Але саме це і було в ній, тим, що притягувало до неї. Дзеркало, котре все відображало і, яке нічого не утримувало. Якби в неї не було нічого другого, крім голосу, одним ним вона могла б розбивати серця.»
В 40 – х роках він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Поллет Годдар, з якою він одружиться лише в 1958 році.
В 1967 році Ремарк одержує орден від ФРН, з ним трапляються декілька сердечних нападів і йому залишається жити лише три роки. «Ні. Цінність кохання не піддається сумнівам. Але яка крихка ця цінність. Як людське життя. І єдине, що залишається – це крупиця мужності. (Равік /Ремарк/ із роману «Тріумфальна арка»).
Поетичний вернісаж Федеріко Гарсія Лорки.
(до 125 років від дня народження)
Поет народився 5 червня 1898 року в іспанському містечку Фуенте – Вакерос в Андалузії, недалеко від Гранади. В родині панувала атмосфера музики і поезії. Мати працювала вчителькою, батько –в цукровій промисловості. В 1909 році родина переїхала в Гранаду, де через рік, в 1910 році Федеріко бере участь у житті місцевого художнього співтовариства. Потім вивчає право, філософію та літературу в університеті Гранади. Багато подорожує країною. В 1918 році виходить перша поетична збірка - «Враження і пейзажі», що принесла йому популярність. В 1919 переїжджає до Мадриду. В університеті знайомиться із Сальвадором Далі, Луїсом Буньюелем, а також з директором театру «Еслава» Грегоріо Мартінесом Сьєррою. На його прохання Лорка пише свою першу п’єсу «Чаклунство метелика» і здійснює її постановку(1919 – 1920 роки). До 1928 року навчається в Мадриді, в університеті, і стає помітною фігурою серед художників – авангардистів. У нього виходять нові поетичні збірки, включаючи «Циганське романсеро». У цих віршах поет, за його власними словами хотів «злити циганську міфологію зі всією сьогоднішньою буденністю».
Через рік, в Нью –Йорку, у поета з’являються книга віршів «Поет в Нью – Йорку», п’єси «Публіка»(1931), «Коли пройде п’ять років» (1931). Повернення поета до Іспанії збіглося з падінням режиму Прімо де Рівери і встановленням республіки. В 1931 році Лорка стає директором студентського театру «Балаган». Працюючи в театрі, поет створює свої найвідоміші п’єси - «Криваве весілля», «Йерма», «Дім Бернарди Альби». Перед початком громадянської війни їде з Мадриду до Гранади, де 18 серпня 1936 року націоналісти його заарештовують і наступного дня вбивають як республіканця, комуніста, причетного до масонської ложі, за гомосексуалізм. Розстріляний в передгір’ях Сьєрра – Невади, в яру Віснер. За характером був надзвичайно боязким, завжди намагався триматися подалі від будь – яких політичних подій і різноманітних конфліктів. На малюнках, що створював поет, особи часто накладаються одна на одну. Це – автопортрети, як визнавав автор, де печаль та радість в ньому самому, як і в будь – якій людині. Нероздільні як життя і смерть. П’єси присвячені розвінчанню культу жінки та гомоеротизму. Його називали сонячним юнаком - боязкий, забобонний, променистий і веселий, він ніби увібрав всі віки Іспанії. Циганське романсеро – образи були, з видінням того світу, де вони живуть – поєднує епічність і ліричну стихію, повсякденність із ромською міфологією. Організував в 1922 році фестиваль «Канте хондо», де декламував свої вірші – одноголосий глибокий спів східного характеру з елементами циганської, арабської, індійської мелодики, знаходив натхнення в народних піснях – «сигірійях». В 1931 році створив народний пересувний театр «Ла Баракка» (Балаган), якому присвятив три роки свого життя, театр їздив селами, провінційними містечками, створювали вистави на площах, збираючи юрби вдячних глядачів.
У Гранаді створено парк Ф.Г. Лорки, присвячений його пам’яті, який включає в себе Уерта – де – Сан – Вісент. Сімейний літній будинок Лорки відкритий в 1995 році як музей. У музеї зберігаються твори мистецтва, оригінальні меблі сім’ї Лорки, речі та документи Федеріко.
Друг Лорки Хуан Рамірес Лукас, якому на момент знайомства було 17 років, приїхав із Альбасете і мріяв стати актором, але згодом став відомим в Іспанії архітектурним критиком. Х.Р. Лукас зберігав до кінця свого життя щоденники і листи, що свідчили про його дружбу з Лоркою. В 2010 році ці архівні папери він віддав своїй сестрі з проханням їх надрукувати. В свою чергу, Федеріко Гарсія Лорка цій дружбі та відносинам присвятив збірку сонетів «Сонети темної любові» (1934 – 1935). На той час поет був уже відомим в Іспанії. «Творчість Лорки настільки органічно просякнута народним духом, настільки мелодійна, що, попри все її поетичне новаторство, вона поширювалась усно, здобувши надзвичайну популярність. Основні теми її – любов, смерть і ненависть».
Із книги Л.М. Удовиченко «Енциклопедія – довідник зі світової літератури»
Стівен Кінг і "Локус"
За роман "Історія Лізі" Стівен Кінг здобув Всесвітню премію фентезі та премію «Локус»
...Чоловік Лізі, Скот Лендон, був відомим письменником. Іноді здавалося, що він продав душу дияволу і саме за це отримав свій надзвичайний талант. Після смерті чоловіка жінці докучають літературознавці, які будь-що прагнуть заволодіти творчими доробками Скота.
Стівен Кінг — один з найбільш відомих американських письменників сучасності, що отримав неофіційний титул «Короля жахів». Літературному стилю автора властива гострота, моторошні сюжети, увага до діалогів і пристрасть до викриття людських пороків. Прочитати книги Стівена Кінга варто всім поціновувачам сучасної прози в цілому і жанру жахів і містики конкретн
«Генрік Ібсен – засновник «нової драми»»
(до 195 років від дня народження Генріка Ібсена)
Бібліографічна довідка
Генрік Ібсен – найвидатніший норвезький драматург ХІХ століття, творець реалістичної драми, що стала епохою в європейській драматургії, публіцист, знаменитий реформатор театру.
Народився Генрік Ібсен 20 березня 1828 року у портовому місті Шієні на півдні Норвегії, в родині багатого комерсанта. Коли хлопчикові було 8 років батько збанкрутував. У 15 років Генрік вже працював учнем аптекаря, саме тоді почав писати перші сатиричні вірші, займатися журналістикою.
Революційні події 1848 року в Європі вплинули на творчість Генріка Ібсена – написав першу бунтарсько-романтичну п’єсу «Катіліна» (1849), підписавшись псевдонімом Брюнюльф Б’ярме, але популярною вона не стала.
У 1850 році він переїздить до міста Кристіанії, де стає професійним літератором, друкується в пресі, бере участь в робітничому русі, працює у видавництві сатиричного журналу «Андхрімнер». У цей період Генріх Ібсен написав національно-романтичні п’єси, такі як: «Богатирський курган» (1850), «Ніч Св. Іоана» (1852), «Фру Інгер з Естрота» (1854), «Бенкет у Солгаузі» (1855), «Олаф Лільєкранс» (1857).
У 1851-1857 роках керував першим норвезьким національним театром у місті Бергані. У 1858 році драматурга запросили очолити «Норвезький театр» у Кристіанії, саме там у першій половині 60-х років створив і сценічно втілив свої перші твори.
У своїй творчості письменник звертався до історичного минулого своєї країни. Драма «Воїни у Хельгеланді» (1857) та «Боротьба за престол» (1863) – побудовані на матеріалах давніх саг.
У 1864 році Генрік Ібсен виїхав із Норвегії до Італії. Це добровільне вигнання тривало 27 років. Саме в Італії він створив найвидатніші твори – віршовані драми «Бранд» (1865) та «Пер Гюнт» (1867), яка здобула величезну популярність і була покладена на музику норвезьким композитором Едвардом Грігом (1875).
У 1868 році пише комедію «Союз молоді», яка є політичною сатирою. Драматург передчував і закликав прихід «революції духу», яка повинна оновити всі сфери людського існування. Свої роздуми втілив у філософсько-історичній трилогії «Кесар і галілеєць» (1873). За кордоном були написані драми «Підпори суспільства» (1877), «Ляльковий дім» (1879), «Привиди» (1881), «Ворог народу» (1882), «Дика качка» (1884), «Жінка з моря» (1888), «Герда Габлер» (1890) та інші. Остання драма Генріка Ібсена – «Коли ми, мертві, воскреснемо» (1899). Особливістю п’єс Г. Ібсена є змішування жанрів (трагікомедія).
У 1891 року Генрік Ібсен повернувся до Норвегії знаменитим драматургом з європейською славою. У 1898 році сімдесятиріччя відзначалося як національне свято.
Помер письменник 23 травня 1906 року.
В Україні про творчість Генріка Ібсена писали Іван Франко, Леся Українка («Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.», 1901), Наталія Кобринська («Про «Нору» Ібсена», 1900). Окремі драматичні твори переклали: Антін Крушельницький («Коли ми, мертві, воскреснемо»), Марія Загірня («Ворогнародові», «Примари», «Нора» та інші), Микола Голубець («Пер Гюнт»), Марія Грушевська, Юрій Кміт, Іван Стешенко та інші.
На українській сцені драми Ібсена йдуть з початку ХХ століття. У 1918 році «Молодий театр» Леся Курбаса поставив п’єсу «Ворог народу» за назвою «Доктор Штокман».
З 1986 року в Норвегії вручається національна Премія Генріка Ібсена за внесок в драматургію, а з 2008 року — Міжнародна премія Генріка Ібсена.
Рафаелло Джованьоллі - знавець Римської імперії
(до 185 річчя від дня народженя)
Публіцист, журналіст, редактор, видавець. Учасник італійської війни за незалежність, громадський діяч, депутат парламенту кількох скликань, масон.
Здобув славу романом «Спартак» (1874), яким відкрив великий цикл історичних романів з історії Римської імперії. Джованьйолі вдало опрацював історію повстання Спартака — повстання пригнічених Римською імперією народностей; кінцевий ідеал Спартака у Джованьйолі — звільнення своєї батьківщини, Фракії, з-під влади Риму.
Його світовий бестселер про Стародавній Рим "Спартак" перекладено багатьма мовами світу.
Тарасовими шляхами
Сьогодні день народження Тараса Шевченка, українського поета, художника, мислителя, пророка.
В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю пам’ятає і шанує людство. До славної когорти таких людей належить і Великий Кобзар українського народу – Тарас Григорович Шевченко. Весь свій могутній талант він присвятив служінню народові. «Історія мого життя, – писав поет, – становить частинку історії моєї Батьківщини». Він пробуджував любов до України, ненависть до гнобителів, кликав сильних на подвиг, вселяв у слабких надію і віру.
До дня народження Лесі Українки
● Справжнє ім’я Лесі Українки – Лариса Косач Квітка. У колі сім’ї її називали Лесею, тож вона вибрала цей більш милозвучний варіант. А псевдонім “Українка”, який запозичила у дядька Михайла Драгоманова, котрого любила і дуже поважала, вперше використала у 13 років. Драгоманов на початках свого творчого й політичного життя підписувався як “Українець”, а дівчина хотіла бути схожою на нього.
● У родині Лесю називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Ім’я Зея, або Зеїчок, походить від назви сорту кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина), так її називала мама. Ім’я Мишолосія ділилось навпіл – так називали Лесю і її брата Михайла, з яким письменниця була дуже близька.
● В дитинстві Леся Українка була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту, тож її можна було назвати дитиною-індиго. Читати навчилась ще в 4 роки, у 5 вона почала писати драматичні твори, у 6 вже майстерно вишивала, а у 9 років написала свій перший вірш «Надія». Про рівень її розвитку свідчить і те, що всього у 19 років дівчина написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер.
● Поетеса знала багато європейських мов: окрім слов'янських (української, російської, польської, болгарської), також англійську, німецьку, французьку, італійську, давньогрецьку та латину. Бралася за вивчення грузинської, шведської, іспанської. Багато перекладала, зокрема твори Гоголя, Тургенєва, Міцкевича, Марію Конопніцьку, Гейне, Гюґо, Свіфта, Шекспіра, Байрона, Жорж Санд, Аду Негрі, Гергарта Гауптмана, Метерлінка, Гомера. Все це справді ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.
● Крім цього, Леся чудово грала на фортепіано. Змалку захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тому відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, можливо, Леся стала би ще й геніальним композитором.
● На превеликий подив сучасників, при всьому цьому різноманітті талантів дівчини мати Лесі - Олена Пчілка - не вважала дочку досить талановитою і розумною. Також відомо, що Олена не дозволяла дочці відвідувати школу аж до 5-го класу. До цього періоду дівчинка займалася за індивідуальною домашньою програмою, бо мати була переконана, що лише вона зможе правильно виховати і навчити свою дитину.
● Леся Українка присвятила себе у творчості поезії, прозі, епосу й драматургії - загалом написала понад 100 власних віршів і 20 драм. Випустила три збірки.
● Поетеса багато подорожувала по світу. Окрім України (Волинь, Полтавщина, Буковина, Крим, Київ, Львів, Чернівці, Одеса), Леся Українка побувала в Грузії, Польщі, Болгарії, Німеччині, Швейцарії, Австро-Угорщині, Італії, Єгипті. Правда, багато її подорожей були пов'язані не лише з її письменницькою і громадською діяльністю, а й з необхідністю лікуватися від важкої невиліковної хвороби - туберкульозу кісток.
● Леся Українка ввела в нашу мову такі нові слова, як «напровесні» та «промінь». І якщо перше ще можна зрозуміти як літературний неологізм, то друге – це вже навіть науковий термін. Нині нам ці слова здаються цілком звичними і в повсякденному мовленні ми однозначно віддамо перевагу слову «промінь», аніж його історичному попереднику «луч». А Олена Пчілка, мати Лесі, дала життя означенню, без якого неможливо уявити нинішній мовний запас, — слову «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися також слова «переможець», «палкий» та інші.
● Усім відомий твір письменниці Л. Українки «Лісова пісня» написаний на основі дитячих вражень, які вона отримала впродовж лише кількох днів в урочищі Нечимному (біля села Скулин у Ковельському районі), коли в 13-річному віці гостювала в домі дядька Лева Скулинського. Дядько знав дуже багато легенд і переповідав їх малій Лесі. Місцеві жителі й досі подейкують, що у Скулинському лісі живуть привиди і вряди-годи лякають туристів, які осмілюються ночувати тут. Тож, можливо, лісовики і мавки з «Лісової пісні» не такі вже й вигадані персонажі.
● Письменниця Леся Українка перебувала під негласним наглядом поліції, і цензура не раз забороняла її твори. Більшість своїх робіт вона публікувала за кордоном – Берліні, Дрездені, Празі, Відні й ін.
● У Лесі Українки було в житті одне найбільше кохання - Сергій Мержинський, якому було присвячено знаменитий лист-сповідь «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами». І хоча цей чоловік не відповідав Лесі взаємністю та сприймав їхні стосунки лише як дружні, а то й ділові, вона була з ним до кінця його днів. Суть і глибину своїх почуттів вона вилила у поемі «Одержима» біля ліжка вмираючого коханого. Навіть не зважаючи на те, що той, відходячи у кращі світи, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про іншу жінку, яку насправді кохав.
● Заміж Леся Українка вийшла вже після 30 років. Свого чоловіка, Климента Квітку, вона, безумовно, поважала, але кохання до нього не відчувала.
● Хворобливу і тендітну Лесю світоч української літератури Іван Франко називав «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоч сама поетеса не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену Пчілку, оточення вважало надзвичайно сильною духом, сильною морально жінкою. І думка така була небезпідставною.
● В останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору. До того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дивував усіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова.
● Під час Другої світової війни садибу Косачів у Колодяжному зруйнували, тож «білий» і «сірий» будиночки Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки будували з нуля. Фактично у них ніколи не бувала письменниця. Останній власник будинку, де колись жила родина Косачів, брат Лесі Микола продав його дідові Бориса Клімчука - сучасного волинського державнго і політичного діяча, дипломата.
● За творами письменниці створено понад 10 фільмів, мультфільм, понад 20 вистав, 4 радіовистави, 5 радіокниг, 5 пісень. До 145 річниці від дня народження Лесі Українки компанія Google навіть створила святковий дудл (логотип пошукової системи) за мотивами її легендарної «Лісової пісні». Про неї зафільмовано 11 документальних стрічок.
● Іменем відомої українки названі вулиці, бульвари, парки, площі, театри, школи, бібліотеки в Україні, є навіть школа її імені в Австралії. В її честь в 1970 р. була заснована літературна премія ім. Лесі Українки, а портрет зображено на марках, ювілейних монетах та українській банкноті в 200 гривень.
● Видатній письменниці і її творчості присвячені музеї: Літературно-меморіальний музей родини Косачів у Новоград-Волинському, музеї Лесі Українки в Кєїві, Колодяжному, Луцьку, Ялті, Сурамі (Грузія).
● Пам’ятники Лесі Українки споруджені не лише в Україні, і їх понад 70. Пам'ять про видатну українську письменницю, поетесу увічнено в пам'ятниках та пам'ятних дошках, барельєфах з бронзи, граніту й мармуру за кордоном - в Австрії, Білорусі, Болгарії, Німеччині, Росії, Естонії, Грузії, Єгипті, Італії, Америці, Канаді. Загалом понад 20.
● На знак пошани видатної українки в 1970 році у головному поясі астероїдів було відкрито нову одиницю. На честь письменниці він отримав назву — 2616 Леся.
● День народження Лесі Українки у нас відзначають на державному рівні.
Тож усі ці факти свідчать про неймовірну велич, геніальний талант і популярність найвидатнішої в усі часи в Україні жінки - письменниці-поетеси Лесі Українки.
Голокост – його не можна забути
Список Шиндлера
Томас Кініллі
Його ім'я відоме усьому світу і вже давно стало називним. Оскар Шиндлер. Людина, яка довела, що можна здійснити справжнє диво — подарувати життя... Дати шанс на порятунок тоді, коли сподіватися вже нема на що…
На початку Другої світової німецький підприємець Оскар Шиндлер відкрив у Польщі фабрику, на якій виробляли емальований посуд. І ця фабрика, де працювали євреї з гетто, стала для них немов Ноєвим ковчегом... Коли було ухвалено рішення про знищення краківського гетто, Шиндлеру неймовірними зусиллями вдалося вивезти своїх робітників і захистити їх від жаху табору смерті Аушвіцу. Він урятував майже 1300 євреїв. Більше, ніж будь-хто за всю історію найстрашнішої в історії людства війни...
Стендаль - основоположник реалістичного роману …
В центральній бібліотеці протягом тижня проходили тематичні бесіди та огляди творів французького прозаїка-реаліста. Стендаль – автор відомих соціально-психологічних романів, в яких він блискуче відобразив проблеми та виклики нової епохи. Кожна зустріч з його творами дає читачу не тільки велику естетичну насолоду, а й викликає роздуми про призначення людини в суспільстві, про неосяжні можливості людської волі та ітелекту.
Джордж Байрон – англійський романтик ХІХ століття
22 січня виповнилося 235 років від дня народження англійського поета Джорджа Ноела Гордона Байрона.
Життя Байрона стало легендою, суперечливою, як сам поет. Байрон чи не єдиний у світовій літературі письменник, який ще за життя сам став героєм літературних творів. Поет Шеллі зобразив його в поемі «Юліан і Маддало». Великий Гете символічно показав Байрона в образі Евфоріона у другій частині «Фауста». Образ Байрона відтворили поети різних країн світу, серед них Віктор Гюго, Вальтер Скотт, Генріх Гейне, Максим Рильський та багато інших поетів та письменників різних країн світу.
До 85-ти річчя від дня народження Василя Стуса.
"Поет без каменю за душею"
Немає коментарів:
Дописати коментар