Яскраві жіночі долі
Весна… Лагідна, загадкова, тендітна. Ми так чекаємо її завжди, але приходить вона раптово, бурхливо, змінюючи все навкруги, пробуджуючи природу і наші почуття. Березень - перший місяць весни… Все оживає і серця наповнюються теплом весняного повітря. Саме в березні у нас чудове свято – Міжнародний день прав жінок та миру, яке відзначається 8 березня. Тому всі, хто знудьгувався за спілкуванням, за своїм літературним клубом 10 березня поспішали до бібліотеки, задля участі в літературному вечорі – подорожі у «Жіночому експресі» по «миттєвостям життя». Символічна подорож розпочалася емоційним виступом Марини Ульянкіної та Бориса Вєлєва з театрального гуртка «Експеримент» Татарбунарського будинку культури. Потім всі присутні опинялися (звісно ж віртуально) на різних станціях – спогадах із власного життя. Під час захоплюючої мандрівки присутні зупинялися на станціях «Казковій», «Пісенній», «Поетичній», «Жіночого щастя», «Фортуні» та інших. Ніжно й щемливо, натхненно й урочисто, радісно й сумно лунали вірші, пісні та розповіді - спогади на кожній з тематичних зупинок.
Особливий, піднесений настрій панував в бібліотечній залі. За солодким столом члени клубу ділилися своїми враженнями, емоціями та висловили щиру подяку бібліотекарям за справжнє свято, за отриманий позитивний заряд енергії, а також за можливість згадати безтурботну юність.
«Життя - як пісня»
«…він завжди був для мене невпізнанним і незбагненним, як і кожна людина великого таланту. Як і кожна видатна особистість», - згадує Назарій Яремчук.
В Татарбунарській центральній бібліотеці відбулася літературно-музична година «Життя - як пісня», присвячена дивовижній людині, пісенному творцю, видатному українському митцю Володимиру Івасюку. 4 березня йому мало б виповнитися 75 років. Його земне життя тривало лише 30 років. Але за цей короткий час він використав свій талант і потенціал, зробивши українську пісню відомою на весь світ.
Захід готувався спільно з викладачами КЗ «Татарбунарська музична школа», тож супроводжувався чарівними звуками пісень Володимира Івасюка «Червона рута», «Водограй» та багато інших, які народжувалися під їхніми руками та руками вихованців.
Про життєву долю та пісенну творчість Володимира Івасюка розповіли його шанувальникам на заході бібліотекарі. Підтвердженням феномену Володимира Івасюка є пісні, які і сьогодні звучать. Вони популярні та їх знають всі, Гості літературно-музичної години із задоволенням підспівували. Володимир Івасюк – один із творців української естрадної музики, за своє коротке життя написав 107 пісень, 53 інструментальних твори, створив музику до кількох спектаклів. Окрім того, він професійний медик, скрипаль, чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував пісні. Це була людина, що на диво сильно любила свою країну та її культуру.
Із спогадів батька: «У другій половині 1970-их років синові почали частенько натякати на Московському радіо і телебаченні окремі керівні працівники , що він занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення «попахіваєт» українським націоналізмом.» Дуже знайома історія. Хіба не так? Володимир був уражений тією нісенітницею і, відповідно, дуже обурювався.
Коли батько намагався його заспокоїти, він відповів: «Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм…» (із книги М. Маслія «Незрівнянний світ Назарія Яремчука»)
Сьогодні в медіа залі Татарбунарської центральної бібліотеки до Дня рідної мови працівники філії №2 Білгород – Дністровського РС ДУ «Центр пробації» зібрали суб’єктів пробації, які захоплюються читанням. Впродовж зустрічі бібліотекарі ознайомили з виданнями представленими на тематичній книжковій виставці «Час читати рідною мовою» та переглянули відео матеріали флешмобу #Єднає_рідна_мова за участю Зімченко Ольги та Катана Віктора.
"Герої не вмирають"
"Герої не вмирають" - перше, про що думає кожен, згадуючи Героїв Небесної Сотні.
День Героїв Небесної Сотні — пам'ятний день. На державному рівні він відзначається в Україні 20 лютого на честь вшанування подвигу учасників Революції Гідності, яка проходила з листопада 2013 по лютий 2014 років у Києві на Майдані. Чому ж днем пам’яті героїв Небесної Сотні стало 20 лютого? Бо саме у цей день силові структури вперше відкрито стали застосовувати зброю проти учасників революції. З нагоди десятої річниці вшанування Героїв Небесної Сотні у медіа залі Татарбунарської центральної бібліотеки пройшов вечір – спогад «Майдан стогнав, а Сотня в небо йшла…» для студентів ДНЗ «Татарбунарське ПТАУ».
Під час заходу для молоді бібліотекарі ознайомили дітей з тематичною книжковою виставкою "Небесна Сотня в вирій полетіла", на якій представлені художні та документальні книги і матеріали, що висвітлюють події під час Революції гідності, розповідають про мужність і героїзм її учасників. Переглянувши документальні стрічки «Майдан гідності» та «Небесна Сотня – поіменно», учні дізнались про реальні події, які відбувалися на Майдані, про початок Революції. Завершенням заходу на згадку про загиблих під час Революції Гідності, студенти долучились до всеукраїнської тихої акції вшанування Героїв Небесної Сотні «Ангели пам’яті».
Нам випало бути свідками подій драматичних і надзвичайно болючих, таких, що ввійдуть до підручників історії та будуть визначати наше майбутнє.
Пам’ять без кордонів
Згідно з Указом Президента України № 180/2004 від 11 лютого 2004 р. «Про День вшанування учасників бойових дій на території інших держав», щорічно 15 лютого в Україні відзначають День вшанування учасників бойових дій на території інших держав. В цей день у 1989 році, після десятирічної війни, було завершено виведення радянських військ з Афганістану. Відтоді минуло вже 35 років.
Після Другої Світової війни військові колишнього СРСР брали участь у 24 локальних війнах і збройних конфліктах на території 16 іноземних держав. Вони виконували «інтернаціональний» обов’язок у Чилі, Іспанії, Єгипті, В’єтнамі, Ефіопії, на острові Куба та в багатьох інших «гарячих» точках.
Після здобуття Україною незалежності наші військові фахівці стали учасниками багатьох миротворчих місій. За даними Міністерства оборони України, з 1992 року в міжнародних миротворчих операціях взяли участь майже 40 тисяч військовослужбовців. Старше покоління українського бойового резерву налічує майже 330 тис. чоловік. Велику частину цього резерву складають ветерани війни в Афганістані. Окремий, найстаріший ешелон ветеранів бойових дій – військові фахівці з досвідом ведення операцій у В’єтнамі, Сирії, Анголі, Мозамбіку та Єгипті. У додаток до цих категорій ветеранів йде контингент українських добровольців, які брали участь у війнах на території колишньої Югославії, в Придністров’ї, Абхазії та Чечні.
Але найбільш масштабною та трагічною була війна в Республіці Афганістан. Вона тривала з 25 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року. Саме про ці події йшла мова сьогодні в Татарбунарській центральній публічній бібліотеці під час історичної години з учнями ПТАУ «Пам’ять без кордонів». Через афганське пекло пройшли десятки тисяч солдат: загинули у боях і померли від ран, контузій, травм і хвороб, пропали безвісти. Інформаційний блок супроводжувався переглядом документальних та художніх відео фрагментів про афганську війну, також дітям представили тематичну книжкову виставку «Ціна чужої війни».
Молодь ознайомилась з історико - документальними матеріалами, публікаціями в періодичних виданнях, світлинами, а також художніми та публіцистичними творами про афганську війну. Під час заходу лунали вірші місцевих поетів (Лисої Г., Челишева Є., Чиханцова А.) у виконанні користувачів бібліотеки та самих бібліотекарів.
На завершення заходу була проведена тематична екскурсія до Татарбунарського історико – краєзнавчого музею.
Сьогодні в медіа залі бібліотеки відбувся тренінг з ВПО організований керівником «Громадського центру правосуддя» Семененком Л.Г. з питань:
- працевлаштування та перекваліфікації
- отримання соціальних та медичних послуг на території проживання
(09.02.24)
8 лютого в медіа залі центральної бібліотеки відбувся тренінг для пенсіонерів та малозабезпечених верств населення з питань соціального та пенсійного забезпечення, організований керівником «Громадського центру правосуддя» Семененком Л.Г.
В медіа залі центральної бібліотеки відбувся круглий стіл партнерів та працівників Білгород - Дністровського районного сектору №2 філії ДУ «Центру пробації», присвячений 9-річчю від дня прийняття Закону України «Про пробацію». (05.02.24)
#ювіляри_року2024
«Збагачений і щасливий, принижений і ображений, відчуваю себе вільним»
(Параджанов Сергій)
(100 років від дня народженя)
Сергій Параджанов (Саркіс Говсепі Параджанян) народився 9 січня 1924 року в місті Тбілісі. В сім’ї - третя дитина (крім нього були ще дві старші сестри). Батько був антикваром і сподівався, що син наслідує його справу, але син вибрав інший шлях. Закінчив середню школу, поступив в інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. В 1941 – 1943 роках працював художником – технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка». У 1942 – 1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії, бригада обслуговувала військові шпиталі для поранених радянських бійців. У 1945 році перевівся до Московської консерваторії в клас Ніни Дорліак, а в 1946 році вступив на режисерський факультет ВДІКа. Під час навчання працював асистентом режисера фільму «Тарас Шевченко», «Максимка». Дипломною роботою став фільм «Андрієш» за мотивами молдавських казок. 28 червня 1951 року після закінчення ВДІКу був направлений на Київську кіностудію художніх фільмів як режисер – постановник. Саме з Україною пов’язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. («Наталя Ужвій», «Золоті руки», «Думка», «Перший парубок», «Українська рапсодія», «Квітка на камені»). В 1964 році працював над екранізацією повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Журнал «Екран» (Польща) в 1966 році відмічав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які трапляються нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії. Уяві Параджанова, здається немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з неліченим реквізитом на фоні білих стін. Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіввогненими ночами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі. Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал, у межах якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи. За цей фільм митець отримав 39 міжнародних нагород.
На початку «брєжнєвського розквіту СРСР» у 1965 – 1968 році Сергій Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки і культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, «у пошуках правди і справедливості», звертається до вищих партійних та державних органів СРСР з вимогою роз’яснення причини переслідувань українських інтелектуалів. Він виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду «подібних» справ. В другій половині 60 – х років ХХ століття таких правдоборців ще називали «підписантами», бо вони дійсно вірили в те, що їхні письмові звернення можуть на щось вплинути, виправити і змінити в СРСР. Сергій Параджанов неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Звичайно, така антирадянська діяльність не могла бути непоміченою «компетентними» органами, тому 30 червня 1966 року ЦК КП України схвалив постанову «Про серйозні недоліки в організації виробництва фільмів на кіностудії ім. О. Довженка» в Києві. Щоб уникнути арешту після фільму «Київські фрески», до якого він написав сценарій, Параджанов змушений був виїхати з України до Вірменії. Там він працює над фільмом «Колір граната («Саят –Нова») (про вірменського поета Саят – Нова). Письменник писав одночасно вірменською, грузинською і азербайджанською мовами історію його кохання, його ставлення до релігії. Реакція влади на цей фільм: «Народу таке кіно не потрібне». І фільм пролежав на полиці 4 роки.
Пізніше, фільм вийшов в прокат в 1971 році, але змонтований режисером С. Юткевичем. В цей рік Параджанов повертається до України і 17 березня 1973 року режисера заарештовують. І засуджують за статтею «гомосексуалізм, спекуляція», і добре замасковано «за український націоналізм». «Вліпили» п’ять
років колонії строгого режиму. За статтею «гомосексуалізм» Параджанов міг і не вийти, бо на зоні таких не поважають. Чоловік росіянки Ельзи Тріоле (рідна сестра Лілі Брік) Луї Арагон, французький письменник під час візиту до Москви в урядовій ложі «Большого театра» особисто звернувся до Л. Брєжнєва з проханням звільнити митця. 30 грудня 1977 року Параджанова звільнили. Він оселився в Тбілісі, тому що йому було заборонено жити в Україні.
Дві останні його роботи: документальний фільм, присвячений грузинському художнику Ніко Піросмані і художня картина за мотивами казки «Ашик – Керіб» М. Лєрмонтова. Після успіху в Європі картини «Ашик – Керіб», С. Параджанов отримав дозвіл на проживання в Україні. Працював над автобіографічною картиною «Сповідь». Помер від онкології в Єревані, а похований в «Пантеоні геніїв вірменського духу» поряд з відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії.
Використано літературу із фонду центральної бібліотеки КЗ «Публічна бібліотека Татарбунарської міської ради» та інтернет – видання.
1. Сергій Параджанов. Злет. Трагедія. Вічність. –К.: Спалах, 1994.
Бачити менше
Після здобуття Україною незалежності наші військові фахівці стали учасниками багатьох миротворчих місій. За даними Міністерства оборони України, з 1992 року в міжнародних миротворчих операціях взяли участь майже 40 тисяч військовослужбовців. Старше покоління українського бойового резерву налічує майже 330 тис. чоловік. Велику частину цього резерву складають ветерани війни в Афганістані. Окремий, найстаріший ешелон ветеранів бойових дій – військові фахівці з досвідом ведення операцій у В’єтнамі, Сирії, Анголі, Мозамбіку та Єгипті. У додаток до цих категорій ветеранів йде контингент українських добровольців, які брали участь у війнах на території колишньої Югославії, в Придністров’ї, Абхазії та Чечні.
Немає коментарів:
Дописати коментар