Микола Зеров
(26.04.1890 – 3.11.1937)
135 років від дня народження.
Народився в Зінькові, на Полтавщині, розстріляний на Соловках, в Росії. Соловецька каторга прийняла до себе майже всіх представників народів минулого Радянського Союзу, навіть Європи та Америки. З Соловків починається совєтська табірна система. «Соловецькі табори – країна мук і відчаю. Переважну більшість із тих, хто туди потрапляв, чекала загибель. У запліснявілих мурах монастиря, де колись ченці кадили фіміам покори Всевишньому, тепер фабрикували романтичну брехню про любов – ненависть і царство Боже на землі.» - писав письменник І.Гришин – Грищук, який пережив сибірські табори.(Соловецький етап: Антологія./ Укладач Юрій Винничук – Х.: «Фоліо», 2018- 490с. –Стор.3.)
На острові серед в’язнів були люди різних національностей. Значний відсоток серед них завжди становили українці Лідер неокласиків, видатний лектор, феноменальний інтелектуал, Микола Зеров – поет літературознавець, майстер сонетної форми та перекладач античної поезії, легендарний професор, якого називали «живим сріблом», та «золотоустом». Став ворогом для радянської влади, бо одним фактом свого існування руйнував міф про провінційність і меншовартість української культури. Народився в багатодітній сім’ї. Батько був вчителем. Навчився читати в 4 роки (називав себе бібліофілом, пожирателем книг). Зеров був надзвичайно розумним, мав гарну пам'ять, друзі його жартома називали «енциклопедією» Закінчив Охтирську і Київську гімназії. В Київській гімназії в 13 років створив газету «Скучающий осьмоклассник», де «публікують» віршовані пародії на гімназистів та викладачів. вчився на історико – філологічному факультеті Київського університету. Після закінчення навчання викладав латину, українознавство. Працював редактором бібліографічного журналу «Книгарь». В 1923 році викладав у стінах альма – матер. В художньому інституті його лекції викликали захоплення слухачів. З української літератури лекції були радше невимушеною розповіддю, цікавою бесідою, западала абсолютна тиша. Він був природженим і блискучим лектором.З лекцій слухачі проводжали аплодисментами. Як перекладач – Зеров перекладав давньоримські західні балади.
У власній поетичній творчості Зеров віддав перевагу сонетам і олександрійським віршам. В 1920 році надрукував «Антологію римської поезії», збірник «Нова українська поезія». Микола Зеров був ідейними лідером « української групи неокласиків» Він належав до інтелігентського гуртка, що сформувався довкола художника Георгія Нарбута. У 1924 році вийшла збірка «Камена»(Каменами римляни називали богинь, покровительок поезії, мистецтва, наук.)
Микола Зеров підтримав свого товариша Миколу Хвильового – поет повинен бути освіченим, заглиблений у світовий поетичний досвід, вміти поводитись зі словом – обидва письменника тяжіли до інтелектуалізму Хвильовий стверджував, що українська література може і має розвиватись окремо від російської, орієнтуючись на Європу-Геть від Москви. А Микола Зеров кинув клич «Ad fontes («До джерел»), що означало глибоке вивчення власних і світових культурних традицій, - «Ми хочемо такої літературної обстановки, де буде цінуватись робота письменника, жива і серйозна студія літературна, художня вибагливість автора до самого себе.» За це назвали їх буржуазними націоналістами. В долю цих письменників закулісно втручається Й. Сталін. Починається переслідування – М.Хвильовий закінчує життя самогубством. М.Зеров дуже боляче сприймає смерть друга і його відстороняють з посади професора за контр революціонізм, а потім – і звільняють з роботи. Радянські спецслужби чинили тиск, забороняли йому продовжувати літературну діяльність. Його обвинуватили в створенні терористичної групи – і 1935 році відбувся обшук і заарештували. При обшуку знайшли книгу «Політика» з дарчим надписом від Григорія Косинки і історичний роман «фашиста» Пантелеймона Куліша «Чорна рада». Засудили до 10 років позбавлення волі, відправили на Соловки. На Соловках займався перекладом «Енеїди» Вергілія. І в 3. 11.1937 його розстріляли.
«Він мав талант людяності і вроджений і вистражданий…»
(До 105– річчя з Дня народження Григорія Тютюнника)
Я знаю одне, що треба писати хороші твори,
а хороші вони будуть тільки тоді,
коли писатимемо правду.
(Григорій Тютюнник)
Далекого 23 квітня 1920 року народився Григорій Михайлович Тютюнник (за паспортом – Єгор) в селі Шилівка (нині село Зіньківського р-ну Полтавської обл.). Він пройшов непростий життєвий шлях. Закінчив Зіньківську середню школу у 1938 році. Ще будучи школярем 10 класу, опублікував вірш «Комсомолець» (1937 р.) у районній газеті «Більшовик Зіньківщини». Після закінчення школи вступає до Харківського університету на філологічний факультет. Під час навчання стає членом літературної студії, що була літературним об’єднанням при Спілці радянських письменників України.
Не стояв осторонь і коли розпочалась Друга світова війна, тому 28 червня 1941 року пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Влітку 1942 р. потрапив до німецького полону. Через рік втік із концентраційного табору і долучився до партизанського руху на Кіровоградщині. Поранений 29 грудня 1943 року, знову потрапив у полон, але згодом, у квітні 1944 р., втікає з полону і приєднується до партизанського з’єднання майора В. Кокіна «За Батьківщину», що діяло на території Чехословаччини. Через важкі поранення був комісований та у квітні 1945 року повернувся додому інвалідом війни 2-ої групи. Закінчив Григорій Тютюнник Харківський університет в 1946 році і пішов працювати за фахом учителем української мови і літератури у Львівському технікумі культосвіти. Потім свою педагогічну діяльність продовжив у школі м. Кам’янка-Бузька.
Свою літературну діяльність автор численних прозових творів, віршів і публікацій розпочав 1950 року. Перше опубліковане оповідання «Мирон Розбийгора» датоване 1950 роком. Перша збірка новел «Зорані межі» (1951р.) викликала контроверсійні відгуки критики. Від 1956 р. – член спілки письменників СРСР, співробітник журналу «Жовтень» (нині «Дзвін»), завідував відділом прози з 1956 по 1958 рр., в якому опублікував дві частини роману «Вир» (1956 р.), що став вершиною творчості Григорія Тютюнника. За його мотивами у 1983 році режисер Станіслав Клименко зняв художній фільм «Вир».
За життя письменника не настигла слава. Він її зовсім не прагнув. Хотів, щоб читали, щоб розуміли. А тому писав просто і жив просто, як ті селяни, що стали героями його роману «Вир». Саме за цей роман Грирогій Михайлович отримав найвищу в Україні творчу відзнаку за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва і став Лауреатом Державної премії УРСР ім. Т.Шевченка (нині Національна премія України імені Тараса Шевченка) в 1963 році посмертно. В його доробках була також і перекладацька робота. Переклав українською мовою «Калину красную» В. Шукшина, яку було видано в Києві 1978 та 1986 роках. Якби Тютюнник не став письменником, він обов’язково відбувся б як мовознавець, бо з приводу лише одного слова Григорій Михайлович міг провести цілу наукову лекцію, дуже любив мову полтавського краю і рідну природу.
«Він мав талант людяності, і вроджений, і вистражданий. Справжній талант не дається без болю і муки, як і саме життя. А ще життя не дається без любові… Мало – бачити, мало – розуміти. Треба любить… Бо любов, то найвищий дар, який коли небудь може отримати людина…» писав про Григорія Тютюнника його молодший брат, відомий письменник Григір Тютюнник.
Та Друга світова війна війна залишилася у тілі Григорія Тютюнника на все життя – уламком сталі, що носив під самісіньким серцем. Письменника було поранено в легеню, інколи осколок давав знати про себе – рухався, спричиняючи неймовірний біль. У квітні 1949 року Григорію Тютюннику довелося лікуватися в лікарні у Львові, де він саме працював. Однак лікарі побоялися чіпати осколок. А Григорій «згорав» від високої температури майже два тижні. Чергові лікарі тоді порадили дружині письменника їхати до Києва – шукати Амосова. Микола Михайлович зробив йому операцію, котра тривала чотири з половиною години. Вийшовши з операції, знаменитий хірург просто втратив свідомість.
На початку літа 1961 року Григорій Тютюнник написав матері: «Як приїду, то буду відпочивати до самої зими і не візьму з собою ні машинки, ні пера…». Однак приїхати до матері того літа йому так і не судилося. Івзі Федоровні самій довелося їхати до Львова, аби провести в останню путь свого Горю – 29 серпня 1961 р. у письменника не витримало серце. Поховали його на Личаківському цвинтарі у Львові.
У його творчій спадщині є повість «Хмарка сонце не заслонить», роман «Буг шумить», поетична збірка «Журавлині ключі», що вийшли друком через два роки після смерті письменника. В поетичних збірках Григорія Тютюнника можна знайти і вірш, який він присвятив студентським рокам, що має назву:
Назбирай мені листя кленового
Назбирай мені листя кленового
Там, де осінь у синіх борах,
Напиши, що там гарного, нового
У студентських шумних вечорах.
Листя збудить солодку тривогу,
Дальнє місто насниться мені,
Де в далеку щасливу дорогу
Відійшли мої зоряні дні.
Незабутні, студентські, жагучі,
Дні, що й досі я в серці ношу,
І огні журавлівської кручі
Не забуду, в душі не згашу.
Живі і вічні вірші Григорія Михайловича й досі торкають струни чуйної душі:
Нехай вітрами з високості
Нехай вітрами з високості
Крилата молодість зліта
І на гучнім кленовім мості
Мої не спиняться літа.
І не проситиму ніколи,
Щоб знов вернулися назад,
А виростуть в зеленім полі
В кремезний дуб, квітучий сад.
І не тягтимуться возами,
І не скрипітимуть в лісах,
А прогуркочуть поїздами
І розгойдають небеса.
Ніде спинятися не будуть, –
Вперед, вперед, мої літа! –
Аж доки всі щасливі люди
На нових зійдуться мостах.
Тоді статечними дідами
Зі мною сядете, літа,
Щоб подивитись, як за нами
Довічна молодість зліта.
Інформацію взято з мережі Інтернет
«Ми – нація, сузір’я мільйонів»
(Одеські письменники, театральні діячі).
З Одеси можна виїжджати, можна виїхати назавжди, але сюди не можна не повернутися (М. Жванецький).
Марко Кропивницький (1840 – 1910).
Про цього театрального корифея писав М. Рильський - Блажен народ, що мав такого сина, там, де його терниста путь ішла, з нових квіток і колосків звила вінок йому безсмертний рідна Україна.
Ілля Рєпін зобразив його в картині про козаків, що пишуть листа до турецького султана.
Кропивницький – драматург, автор понад сорока п’єс, Кропивницький – організатор і художній керівник першої української професійної театральної трупи, Кропивницький – режисер – поставив майже всі п’єси тогочасного українського репертуару , Кропивницький – актор – чотири десятиліття на сцені, Кропивницький – театральний педагог, першовідкривач акторів – Заньковецької, Садовського, Саксаганського, Кропивницький – композитор, співак, бас – баритон,Кропивницький - громадсько – культурний діяч, організатор першого в Європі театру для дітей, ставивп’єси з сільськими дітьми, привчаючи їх до сцени. Першу виставу дитяча трупа показала 1906 року. Це була опера Миколи Лисенка «Коза – дереза», яку поставили напередодні Різдва на хуторі Кропивницького «Затишок».
В 1871 році почав свою акторську діяльність, Він приїхав до міста Одеси, щоб вступити до Новоросійського університету.
Але зустрівшись із друзями - акторами Народного театру графів Моркових та Чернишова, вирішив випробувати свої сили на професійній сцені. Дебют відбувся в ролі Стецька в п’єсі Г.Квітки – Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» Ця роль проявила його акторський талант. На той час «Одесский вестник» писав - «Під час виходу його на сцену сміх публіки майже не закінчувався – деякі куплети глядачі змушували його повторювати по двічі, а то й по тричі, оплескам не було кінця». Так, дякуючи одеському глядачу, М.Кропивницький утвердився в своєму життєвому виборі.
Мало хто знає, що М. Кропивницький міг зіграти в одній п’єсі дві різнохарактерні ролі. Діяльність Кропивницького на одеській сцені носила сподвижницький характер. Спеціальні царські укази і циркуляри забороняли ставити п’єси на «малорусском наречии», перекладати п’єси на українську мову. Одеса на багато років стала центром розвитку української театральної культури. Одеса підтримувала діяльність театральних труп, що були під керуванням корифеїв українського театру, підтримувала і морально, і матеріально. Із різних гастролей вони (актори) ,далеких чи близьких, повертались в Одесу, як в рідний дім, відчути аромат моря, живий інтерес жителів міста до їх мистецтва.
15 серпня 1883 році в Одесі була зіграна п’єса «Наталка Полтавка», зачарувала глядачів своєю свіжістю, рідким,талановитим ансамблем акторів, найповнішими знаннями українського побуту, характерів і, особливо, музики.
Корифеї театру вражали своєю грою – М.Заньковецька, М. Кропивницький, М. Старицький. Вражали художній смак, відчуття міри, чистота мови, чудові декорації, від цього глядач був у захваті. Навесні 1910 року він гастролював в Одесі з трупою Колісниченка. Гастролі проходили блискуче. В газеті «Театральные отголоски» від 31 березня надруковано захоплений відгук на виступ Кропивницького «Одностайно, тепло, з якоюсь зворушливою ніжністю і любов’ю зустріла вчора численна публіка Кропивницького. Відчувалося, що на підмостках не тільки неабияка художня сила, але й людина, яка воістину щиро кохається у мистецтві. На сцені виступив один із головних і кращих діячів українського театру, окраса і гордість його. Публіка це прекрасно усвідомлювала. В залі панувала якась надзвичайна урочистість, і на адресу талановитого Марка Лукича безперервно лунали гучні, нестихаючі оплески».
Його ще за життя називали «батьком українського театру», «українським Мольєром», «українським Шекспіром».
Література, використана в дописі.
Голота В.В. Театральная Одесса – К.:Мистецтво, 1990. -244с. – Стор. 113 – 133 – Дебют М. Кропивницкого.
Коломієць, Ростислав. Марко Кропивницький - Харків: Фоліо, 2019 – 119 с. – (Знамениті українці).
Мікеланджело Буонарроті (1475 – 1564)
(550 років з дня народження)
Італійський скульптор, художник, архітектор, поет, інженер, знаменитий представник епохи Високого Відродження. Він був першим скульптором, який добре знався на анатомії людини, і для людського тіла у вигляді скульптур, працює з матеріалом – мармуром. Народився в містечку Капрезе (Тоскана, Італія) 6 березня 1475 року в сім’ї небагатого міського старости Лодовіко Буонарроті. Не маючи достатньо коштів, батько віддав Мікеланджело на виховання в іншу сім’ю, де він навчався азам роботи з глиною та інструментом.
З 1488 року навчається в майстерні у художника Домініко Гірландайо. Через рік - в школі мистецтв Лоренцо Медічі у Флоренції. Були створені рельєфи «Мадонна біля сходів», «Битва кентаврів», де розкривається талант юного майстра . Після смерті Медічі у 1496 році переїжджає до Риму, де працює до 1501 року, створюючи скульптури «Вакх», «П’єта» в соборі св. Петра. З Риму повернувся до Флоренції, створює скульптуру Давида, працюючи над нею три роки. В 1505 році для роботи над замовленням папи римського Юлія ІІ знову переїжджає в Рим. До 1512 року з перервами майстер працює над створенням гробниці папи, статуєю Юлія ІІ з бронзи, а також розписує фрески стелі Сікстинської капели. Після смерті папи Юлія ІІ в 1513 році, Мікеланджело продовжує роботу над надгробною скульптурою, над якою працював майже 40 років. Завершеною була лише скульптура Мойсея. У похилому віці приділяв більше часу архітектурі. Був головним архітектором при реконструкції храму Святого Петра в Римі.
Великий купол собору спроектував Мікеланджело, а закінчували вже після його смерті. Помер 18 лютого 1564 року в Римі, похований у Флоренції в церкві Санта – Кроче. Про життя майстра можна прочитати в романі Ірвінга Стоуна «Муки і радощі».
«Кобзар» Тараса Шевченка
До 185-річчя від дня видання
«Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою, і поетичною грацією вислову. (І. Франко).
Із книги Ст. Росовецького «Шевченко. Сучасна біографія.»
«Як письменникові Шевченкові пощастило. Між першими його вдалими спробами в літературі та першою публікацією пролягло лише кілька років. Шевченко дебютував у друці збіркою віршів «Кобзар», надрукованою наприкінці квітня 1840 року. Цікавою є історія цього видання.
Поміщик із Полтавської губернії П. Мартос. відставний штаб – ротмістр, був однокласником Гоголя, Гребінки, Кукольника та Мокрицького у Ніжинській вищій гімназії. 1839 року він у Петербурзі познайомився з Шевченком у Гребінки й попросив молодого художника зробити його портрет аквареллю. Сеанси відбувалися на квартирі Тараса.
Згадував П. Мартос : «Якось, закінчивши сеанс, я підняв з підлоги шматок списаного олівцем паперу і ледь міг розібрати чотиривірш.» То були вірші, які господар збирав в луб’яний короб під ліжком. Мартос попросив взяти додому, щоб почитати. Із коробом Мартос поїхав до Гребінки, і вони разом «Із великими сяк – так дали їм (рукописам) лад і, що могли, прочитали. На черговому сеансі Мартос сказав, що вірші дуже гарні, і запропонував їх надрукувати.
Але Шевченко, як міг, відмовлявся, : «Щоб іще побили! Цур йому! Не хочу». Однак щедрому благодійникові вдалося подолати опір скромного поета. Гребінка підготував альманах «Ластівка», додає: «У мене тут є чудовий помічник – Шевченко, людина дивовижна». Цілком очевидно, що Шевченко тоді не лише сам писав вірші, а й умів готувати до друку чужі. Безсумнівно, що він взяв участь і у виданні свого «Кобзаря» не тільки як автор – упорядник, а й, користуючись сучасним поняттям, як художник книги. Фінансування здійснював
П. Мартос, він же просував «Кобзар» через "рогатки" цензури.
Саме Шевченко відбирав із легендарного короба поетичні тексти для друкування, серед яких були з присвятою.
Руку Шевченка – художника видно в бездоганно гармонійній компоновці титульного аркуша, в оптимальному виборі шрифту та зручному для ока розміщенні віршованих текстів, а також шмуцтитулів на сторінках. Малюнок для фронтиспісна використали вже готовий. 8 творів на цигарковому папері, 115 сторінок і 1000 примірників та гравюра на початку – таким був перший збірник «Кобзаря». Оскільки попри доволі високу вартість примірника в петербурзьких книжкових магазинах тисячний тираж швидко розійшовся. Успіх книга мала колосальний, насамперед у Петербурзі та в Україні. Свідчення сучасників про «Кобзар» - «Всю книжку прочитали…Це було щось зовсім особливе, нове, оригінальне. «Кобзар» вразив нас! Не тільки нас, а всіх своїх читачів» (М. Костомаров). «Коли ми з дружиною стали читати «Кобзаря» волосся на голові піднялися, в очах зеленіло, а серце якось болить. Дивлюся – дружина плаче. Я притиснув вашу книгу до серця. Добре! Дуже добре! Більше не вмію сказати» (Квітка- Основ’яненко)
(Із книги «Шевченко. Сучасна біографія». – стор. 72 – 73.)
Протягом перших місяців продажу «Кобзар» отримав вісім відгуків у пресі, навіть негативні оцінки в рецензіях не здатні були відрядити читачів від книжки, а всі вони разом створювали вельми позитивне про неї уявлення.
На той час в газеті «Літературна газета» від 4 травня 1840 року, автор побачив у віршах Шевченка «Багато вогню, багато почуття глибокого, всюди дихає в них гаряча любов до батьківщини. Його картини вірні стосовно натури і блищать яскравими, живими фарбами. Взагалі в автора цих малоросійських віршів видно талант непідробний»
(Із книги «Шевченко. Сучасна біографія» - стор.74.) «Ці вірші принесли би честь будь – якому імені у будь – якій літературі» (стор.75)
Із інших відгуків – «Книга написана гібридським діалектом, а хтось був впевненим, що українська мова не має шансів на існування». Через 3 роки Шевченко вирішив відредагувати початкову версію Кобзаря, тож в 1844 році світ зустрічає «Чигиринський кобзар» і «Гайдамаки». До збірки ввійшли 8 творів з першого видання та поема «Гайдамаки». Не встигли надрукувати другого «Кобзаря», як вийшов наказ на заборону продажу цієї книги. Тоді ж Шевченка і заарештували, заслали в Оренбург. В 1847 році «Кобзар» було заборонено та вилучено з бібліотеки.
Допис створено на основі книги Станіслава Росовецького «Шевченко. Сучасна біографія». Книга видана в Києві, у видавництві «Дух і літера» в 2020 році.
З книгою можна ознайомитись в міській бібліотеці.
Душа закохана в рідну землю
(120 років від дня народження Самчука Уласа Олексiйовича)
"Я не тому письменник українського народу, що вмію писати.
Я тому письменник, що відчуваю обов’язок перед народом.
Бог вложив в мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного."
Улас Самчук народився 20 лютого 1905р. в селi Дермань на Рiвненщинi. Навчався в Бреславському (нинi Вроцлавському) унiверситетi. Пiзнiше переïхав до Чехословаччини, де навчався в Украïнському вiльному унiверситетi в Празi.
Перше оповiдання Уласа Самчука «На старих стежках» було надруковане у варшавському часописi «Наша бесiда» в 1926 році, а з кiнця 20-х рокiв вiн вже активно спiвпрацює з украïнськими лiтературно-художнiми часописами.
Трагедiя голодомору 1932 – 1933 pp. в Украïнi стала тематичною основою його роману «Марiя» (1933). В 1932 p. написаний також полiтично загострений роман «Кулак», в якому автор показує реалії насильницькоï колективiзацiï.
Одним з визначних досягнень украïнськоï лiтератури став роман-епопея «Волинь» (1928 – 1937) – розлоге епiчне полотно, яке зображує буття украïнського селянина в добу воєн та революцiй. Головний персонаж твору, Володька Добенко, через усi життєвi катаклiзми проносить вiру в незнищеннiсть народу. Героïчна iсторiя Закарпатськоï Украïни вiдображена в патрiотичному романi «Гори говорять» (1936).
У роки нiмецькоï окупацiï письменник продовжує культурно-просвiтницьку роботу на посадi редактора газети «Волинь». Проте за своï патрiотичнi переконання вже в 1943 p. вiн був заарештований нацистами.
В пiслявоєнний час У. Самчук переïздить до Канади, де публiкує перший том трилогiï «Ост» – «Морозiв хутiр» (1948) (другий роман – «Темнота» побачив свiт 1957 року, третiй «Втеча вiд себе» – 1982р.).
Письменник вiдомий також як автор спогадiв: «На бiлому конi» (1955), «Чого не горить вогонь» (1959), «На конi вороному» (1975), «Плянета Дi-Пi» (1979).
Помер 9 липня 1987 р. в Канадi.
Ім’я Уласа Самчука було добре знане за кордоном і майже невідоме в Україні. Тільки в роки незалежності його твори почали видаватись в Україні, кращі з яких було введено до шкільних і вузівських програм, про нього заговорили літературознавці, з-за океану повернулись документи, рукописи та меморіальні речі письменника, українці змогли побачити закордонні видання його творів.
Джек Лондон «Жага до життя»
Твору виповнилося 120 років. Події в оповіданні проходять в кінці ХІХ – початку ХХ ст. на півночі Канади
, що межує з Аляскою.
, що межує з Аляскою.За змістом твір невеликого розміру та має трьох дійових осіб. Людина без імені – золотошукач, зумів вижити в важких умовах і зберегти людяність. При переході через річку він вивихнув ногу, про що він повідомив свого товариша Білла. Той, залишає його, не зважаючи на безпорадність товариша.
Білл – напарник безіменного, що залишив друга без їжі
, без набоїв для рушниці, але забрав золото, що коштувало йому життя.
, без набоїв для рушниці, але забрав золото, що коштувало йому життя.
Його врятувала думка про те, що є схованка їжі, патронів, що там чекає Білл 
. І тоді «вони вдвох попливуть по Діз на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім до річки Макензі , І далі й далі на південь – хай женеться за ними зима 
, хай вкриваються кригою потоки, хай дні стають морозні – вони пливтимуть
собі на південь, поки дістануться до якоїсь факторії Компанії Гудзонової затоки, де ростуть високі й здорові дерева
і де вдосталь усякого харчу». В схованці «він знайде перевернуте каное, що привалене камінням . Він знайде там набої для своєї рушниці, гачки і ліску, невеличку рибальську сітку… Там є борошно – правда, небагато, - шматок бекону й трохи бобів» («Жага до життя») .
. І тоді «вони вдвох попливуть по Діз на південь, до Великого Ведмежого озера, а потім до річки Макензі , І далі й далі на південь – хай женеться за ними зима , хай вкриваються кригою потоки, хай дні стають морозні – вони пливтимуть собі на південь, поки дістануться до якоїсь факторії Компанії Гудзонової затоки, де ростуть високі й здорові дерева і де вдосталь усякого харчу». В схованці «він знайде перевернуте каное, що привалене камінням . Він знайде там набої для своєї рушниці, гачки і ліску, невеличку рибальську сітку… Там є борошно – правда, небагато, - шматок бекону й трохи бобів» («Жага до життя») . Виходячи із змісту невеличкого шматочка оповідання, розумієш – це є ціль для життя – важке становище - біль, вивих ноги, голод, самотність, природа, що надає свої мотиви для
випробування – породжує страх, відчай. В очах з’явилась туга, як у зраненого оленя
, в його останньому крику відчаю, мольба людини, що потрапила в біду, відчуття повної самотності в усьому всесвіті
.
, в його останньому крику відчаю, мольба людини, що потрапила в біду, відчуття повної самотності в усьому всесвіті.Природа теж не була занадто схильною до нього. "Пішов мокрий лапатий сніг . Спершу він танув, ледве торкнувшись землі, але снігопад густішав, і зрештою сніг укрив землю суцільним килимом, погасив вогнище
й намочив запас моху…
. Спершу він танув, ледве торкнувшись землі, але снігопад густішав, і зрештою сніг укрив землю суцільним килимом, погасив вогнище й намочив запас моху…… Це був знак, що треба брати клунок на плечі й плентатись далі, він і сам не знав куди. Він уже не думав ні про Білла, ні про схованку. Його охопило одне бажання – їсти».
Мучили галюцинації, муки голоду щоразу повертали розум
до дійсності. Він їв кислувату на смак рослину, діставав із калюж пічкурів, «вони були з мізинець, їв лише тому, щоб вижити, треба їсти».
до дійсності. Він їв кислувату на смак рослину, діставав із калюж пічкурів, «вони були з мізинець, їв лише тому, щоб вижити, треба їсти».По дорозі зустрів він ведмедя
, проявивши відчайдушну хоробрість, далі побачив кістки оленя, якого загризли вовки
, залишки кісток «він споглядав дочиста обгризені, блискучі кості, досі рожеві, бо в їхніх клітинах ще не згасло життя».
, проявивши відчайдушну хоробрість, далі побачив кістки оленя, якого загризли вовки, залишки кісток «він споглядав дочиста обгризені, блискучі кості, досі рожеві, бо в їхніх клітинах ще не згасло життя».З кісток, що їх розжовував, почав висмоктувати «рештки життя, солодкуватий присмак м’яса».
А потім він просто повз, його нічого не хвилювало, не цікавило, він став не сприятливий до болю, шлунок і нерви заснули, але життя, яке ще жевріло в ньому, гнало його вперед. В дорозі зустрів хворого вовка. «І почалася одвічна трагедія боротьби за існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею – дві конаючі істоти волоклися, чигаючи на життя одна одної,» але «стати жертвою здохлятини – сама тільки думка про те сповнювала його огидою. Йому було бридко». Зрештою він переміг вовка, перегриз йому горло, напився його крові. «Кров йому зовсім не смакувала. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, насилу долаючи огиду».
. «І почалася одвічна трагедія боротьби за існування: хвора людина повзла, хворий вовк шкутильгав за нею – дві конаючі істоти волоклися, чигаючи на життя одна одної,» але «стати жертвою здохлятини – сама тільки думка про те сповнювала його огидою. Йому було бридко». Зрештою він переміг вовка, перегриз йому горло, напився його крові. «Кров йому зовсім не смакувала. Він ковтав її, немов розтоплений свинець, насилу долаючи огиду». А потім було китобійне судно 
«Бедфорд», учасники наукової експедиції, якого забрали якусь дивну істоту, в якій важко було впізнати людину: сліпа, безтямна і звивалась на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалась марно, майже не посуваючись уперед, але була вперта – корчилась, крутилася і за годину пролазила футів із двадцять. («Жага до життя»)
«Бедфорд», учасники наукової експедиції, якого забрали якусь дивну істоту, в якій важко було впізнати людину: сліпа, безтямна і звивалась на піску, немов велетенський хробак. Вона звивалась марно, майже не посуваючись уперед, але була вперта – корчилась, крутилася і за годину пролазила футів із двадцять. («Жага до життя»)Джек Лондон своїм оповіданням показав, що життя із його муками, проблемами, того варте, померти неважко.
Заснув - і наступив спокій. Головне – перебороти себе, свій страх, свій біль і йти вперед.
В дописі використано книгу 
Джек Лондон. Біле ікло: повість і оповідання. – К.: Веселка, 1986. – Жага до життя - Стор.171 – 188.
Оскар Уайльд "Портрет Доріана Грея"
Твору виповнилося 135 років. "Я кохався на красивих речах, до яких можна доторкнутися і взяти до рук…"
Роман «Портрет Доріана Грея» з’явився в 1890 році. Протягом 1892 – 1895 був відомим драматургом. З 1891 року у Уайльда був постійний супутник – Альфред Дуглас. Батько Альфреда розпочав діло в суді проти О. Уайльда, письменника засудили на два роки, позбавили батьківських прав. В 1897 році вийшов із в’язниці і виїхав до Франції. В поемі «Балада Редінгської в’язниці» аналізує свої заплутані стосунки з А. Дугласом. Помер в Парижі в 1900 році.
Ідея роману «Портрет Доріана Грея» з’явилась у письменника, коли він відвідав майстерню свого приятеля – художника. Там він побачив молодого хлопця – натурщика, що вразив своєю красою тіла. Виникло питання: "Чому таке створіння мусить старіти?" Художник запропонував письменнику ідею роману: "Чудово було б, якби він залишився такий точнісінько, як зараз, а натомість, щоб його портрет старів і вкривався зморшками." Такий роман з’явився і приніс йому всесвітню славу і найповніше відобразив його естетичні погляди, життєве кредо, принципи художньої творчості.
Основна думка роману – людські вади та потворність душі не сховаєш за гарною зовнішністю, потрібно боротися і з самою суттю своїх вад, не дозволяти, щоб себелюбство заволоділо душею.
Доріан Грей – головний герой, якого називають «чарівним принцем». Лорд Генрі порівнює його з персонажем давньогрецької міфології Нарцисом адже той поціновував у житті мистецтво, красу, насолоду, розкіш.
«Врода його неначе пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Розумієш Гаррі, Доріан Грей для мене не просто збудник у творчості. Ти, можливо, не побачиш у ньому нічого. Я бачу у ньому все. Душа в нього чиста: прекрасна, чудесна душа.» (Художник Безіл про Грея).
Доріан Грей казав про себе:
«Я забагато цікавлюся самим собою і став уже тягарем сам для себе»; «Я занадто багато вчинив гріхів. Я вирішив більше не грішити і від учора вже почав свої доброчесні вчинки».
Закоханий у свою зовнішність, Доріан Грей (прізвище з англійської Grey - Cірий) ладен закласти душу дияволу, аби не старіти і залишатися вродливим. Зображений на портреті юнак старіє, його намальоване обличчя вкривається зморшками, його врода гине, а сам він у житті залишається молодим і гарним. Та настає час, коли Доріан готовий знищити свій портрет, який є свідком його безчестя і підступності. Він кидається на портрет з ножем. Слуги, вбігши до кімнати господаря, побачили на стіні прекрасний портрет молодого Доріана Грея, а на підлозі з ножем у грудях лежав мертвий старий чоловік.
Кохання і смерть Сибіли Венс (актриса, що кохала Доріана Грея) – портрет – дзеркало душі Грея. Дівчина уособлює театральність життя.
Доріан Грей – це втілення вічної молодості. Портрет героя символізує в романі душу і совість головного героя.
Безіл Голлуорд (художник) – символ служіння мистецтву, автор портрета Доріана Грея.
Лорд Генрі Уотгоном – аристократ, цинічний, скептичний лорд, який виховував свого учня Доріана Грея в дусі нового гедонізму та цілковитої свободи від будь – яких зобов’язань. Цей герой є ідеологом естетизму в романі виразник ідей гедонізму (гедонізм – етичне вчення про насолоду в житті).
Немає краси поза істиною, а істини – поза мораллю.
Література:
Оскар Уайльд. Вибране.1986. - 222с.
Удовиченко, Л.М. Енциклопедія довідник зі світової літератури. – К.: Освіта, 2012 – 144с. – Стор.70 – 71.- Оскар Уайльд.
Марія Чумарна
«На полотні вічності (таємниці вишивки і вишивання)»
Розгортаю життя, як сувій полотна: ось мережка гріхів і низинка падінь.
Верховинка жадань, яворівка притаєних прагнень.
Далі – хрестики чорні страждань і терпінь та червона стебнівка палкого кохання.
Ось гладинка жіночої ласки, перетинка пестощів з ніжностю…
Ці нитки, ці голки, не заручені пальці в наперстках.
Все життя у шитті і шиття, як життя.
Марія Чумарна ( Ірина Сеник.)
Вишивка – найбільш поширений із видів декоративного мистецтва, в якому орнаментальне та сюжетне зображення на тканині, шкірі, повсті виконується різними ручними та машинними швами. Вишивка виникла з появою шитва на примітивному одязі людини кам’яної доби. Уже в першому тисячолітті вишивка досягла високого рівня в народів Вавілонії, Греції, Риму, Китаю, Індії, Ірану, Візантії. Вплив її позначився і в Київській Русі.
Розкривають складну абстрактну знакову систему відображення дійсності, початки зображення геометричного орнаменту – круги, зубці, ромби, зигзаги, ялинки – ці строгі мотиви. У свій час виступали як сюжетні зображення людей, води, землі, птахів. У ранніх землеробських культурах – ромбічним узором, простий ромб з крапкою посередині виражав ідеограму засіяного поля, ромб з відростками або завитками на зовнішніх кутах був символом родючості.
Минали віки, змінювались народи. Магічний зміст геометричного орнаменту поступово змінювався, з’являлись нові мотиви, знаки, обереги. Орнамент української вишивки найповніше проніс, через віки, тотожність з орнаментом попередніх епох, особливо з античним геометричним орнаментом. Історичні джерела свідчать про те, що вишиті рушники, скатертини вішали в язичницькі часи на деревах, молитовниках, хащах. Про поширення вишивки свідчать збережені археологічні матеріали, повідомлення літописців, мандрівників. Важливими свідченнями на територіях українських земель є численні «кам’яні баби», на яких чітко позначені вишивки на уставках, подолах, манжетах.
В епоху Київської Русі вишивка золотими і срібними нитками зазнала розквіту і поширення в побуті феодальної знаті.
Вона оцінювалась як надзвичайна коштовність. Нею прикрашали не тільки святковий, ритуальний, княжий, а й цивільний одяг, тканину для храмів. Київ був центром вишивального мистецтва золотом і сріблом. Вишивка була важливим заняттям в родинах великих князів. Матеріалом для вишивки служили жили тварин, натуральні або пофарбовані нитки льону, конопель, бавовни, шовку, волосся, а також перли, дорогоцінні кам’яні намиста, бісер, блискітки, черепашки, золоті і мідні бляшки, монети. Вишивка тісно пов’язана з побутом, працею, природою і, отже, завжди відображала художні смаки та уявлення, виявляла національну своєрідність і майстерність кожного народу. Перехід від кам’яного і кістяного шила до кістяної, а потім бронзової та сталевої голки сприяв все новим і новим способам вишивання. Немає точних відомостей про те, де і коли зв’явилась вишивка взагалі.
Зображення одягу та предметів інтер’єру свідчать про те, що вишивка з’явилась набагато раніше. В Західній Європі вона складалася з біблійних сюжетів і текстів, що поєднують різні техніки виконання. Знахідки археологів свідчать про те, що на Русі вишивали ще в Х столітті. З Х\/ІІІ століття вона входить у життя всіх верств населення.
Українська вишивка ніколи не обмежувалась винятково сорочками. Геометричними, рослинними, зооморфними, антропоморфними візерунками прикрашались й продовжують прикрашатися домашній текстиль та сакральні речі.
Вишивкою оздоблювали скатертини, простирадла, наволочки для подушок, фіранки, рушники, серветки, килими. Як свідчить історія – це мистецтво живе і буде жити тисячоліття. Допоки українці одягатимуть одяг із вишитими елементами, доти триматиметься зв'язок між поколіннями. Закінчуємо допис словами із пісні, що в книзі: "Вишивали – птахів – голуби, журавлі, качки, півні. Рослини – дерево – верба, дуб, явір, листя проди, гарбузові листя, хмелик, квіти, барвінок, лілея, троянда (рожа)."
Із кольорів найбільше уживана чорна і червона, або чорна та червоногаряча і жовта. Долучають також зелену й синю, рідко вживаються срібна, золота та сіра нитки. Вишивають на тканині фігури Сонця, Берегині, Дерева життя. Це є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Берегині, Матері, як могутніх святих життєдайних першооснов усього сущого. Вишивання сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишити милому сорочку, хустину, весільні рушники – вишитий одяг був головним показником працьовитості юнки.
Сьогодні вишивка живе, розвивається, збагачується новими аспектами. Історія походження української вишивки буде не повною, якщо не згадати про металеву статуетку чоловічка з Мартинівського скарбу, датованого VІ століття і знайденого на Черкащині біля села Мартинівка – фігурка «одягнена» у сорочку із вишивкою на грудях.
В Татарбунарській центральній бібліотеці є книга Марії Чумарної «На полотні вічності», яка широко розкриває таємниці вишивки і техніку вишивання. Важлива вона тим, що розкриває значення кожного елемента на полотні. Згадується, що грецькою мовою слово «вишивка» перекладається як «космос», Це змушує замислитись над глибинним поняттям самого українського слова «вишивка». У наших пращурів усе співжиття зі світом було магічним дійством, вслуханням у його мембрани, намаганням у всіх речах побуту змоделювати закономірності вселенського буття.
Вишивала рушничок на всі штири кінці,
а кого я вірно люблю – стелю під колінці» (З народної пісні).
Чумарна Марія. На полотні вічності: Таємниці вишивки та вишивання. – Тернопіль: Богдан, 2022. Кара – Васильєва, Тетяна. Українська вишивка, - К.: «Либідь», 2005.
Гулак-Артемовський – класик української літератури.
27 січня виповнюється 235 років від дня народження Петра Петровича Гулака-Артемовського (1790 – 1865) – українського письменника, поета, байкаря, перекладача, громадського діяча, представника українського романтизму. Цим дописом хочемо нагадати про те, що він залишив після себе не лише багату літературну спадщину, а й приклад відданого служіння українському народові.
Першим значним успіхом у 1818 році було написання байки «Пан та Собака», яка стала справжнім проривом у його творчості. Ця байка, крім гумористичної форми, мала соціально-критичний зміст: вона викривала жорстокість поміщиків і несправедливість кріпосного права. Твір здобув широку популярність і став символом його ранньої творчості.
В Харкові Гулак-Артемовський активно спілкувався з письменниками й культурними діячами, товаришував з Григорієм Квіткою-Основ’яненком, польським поетом Адамом Міцкевичем, Яхненками та Симиренками. Це місто для нього стало центром його творчого життя, адже тут працював університет, а також діяли літературні гуртки, які підтримували українську культуру.
Гулак-Артемовський став автором віршів, байок, романтичних балад, заклавши в українську літературу основи нової байки, дав перші зразки романтичної балади й подав приклад майстерного віршування. Він використовував живу народну мову, роблячи свої твори доступними широкому загалу. Його твори відзначалися багатошаровістю: крім гумору, в них приховувався глибокий суспільний зміст.
Гулак-Артемовський відіграв ключову роль у розвитку освіти в Україні. У 1825 році він став професором Харківського університету, де викладав історію, географію, статистику та літературу. В 1841–1849 роках, обіймаючи посаду ректора Харківського університету, сприяв покращенню навчального процесу, розширенню доступу до освіти й упровадженню новітніх методів навчання. Під час його керівництва університет став важливим осередком наукової та культурної діяльності в Україні.
Гулак-Артемовський бачив свою педагогічну діяльність не лише як професію, але й як спосіб служіння суспільству. Він виховав покоління студентів, які згодом стали активними учасниками культурного та наукового життя України, що сприяло формуванню української інтелігенції.
У 1849 році Петро Гулак-Артемовський залишив посаду ректора Харківського університету. Однак він продовжував залишатися поважною фігурою в освітньому середовищі, активно спілкувався з друзями та колегами. Його методи викладання та бачення освіти вплинули на багатьох студентів, які згодом стали видатними діячами української культури та науки.
Смерть Петра Гулака-Артемовського 13 жовтня 1865 року стала великою втратою для української культури. Автор був визнаний ще за життя, але його внесок у літературу й культуру став ще більш цінним після смерті. Його твори продовжують вивчати як приклад класичної української літератури. Він залишив глибокий слід у серцях своїх сучасників і наступних поколінь письменників, педагогів та громадських діячів
Чи існувала Маруся Чурай?
400 років напівлегендарній народній співачці та поетці Марусі Чурай (1625 – 1653) напівлегендарна українська народна співачка та поетеса часів Хмельниччини, яка, за переказами, жила в Полтаві. Їй приписують авторство низки відомих у народі пісень «Ой не ходи Грицю», «Котилися вози з гори», «Засвистали козаченьки».
Народилася в Полтаві, в сім’ї козацького сотника Гордія, одного із провідників анти польського повстання. Після смерті батька, якого в 1638 як бунтівника спалено на багатті в Варшаві, залишилася з матір’ю в Полтаві, будинок яких стояв на березі Ворскли, коло Хрестовоздвиженського монастиря, що зберігся і досі. Дівчина мала поетичний і музичний талант, сама складала пісні і виконувала їх. Фольклор доніс і її портрет – невеличка на зріст, худорлява, струнка, з привітним виразом ласкавого смуглявого личка, на якому проступав рум’янець, з карими очима під густими бровами й довгими віями, волосся у неї було чорне, як смола, заплетене у густу косу до колін, чоло круте, трохи випукле й дугоподібне з горбинкою ніс. (Довідник «Українська література», стор.336).
В юності дівчина мала багато залицяльників, але серце віддала Грицеві Бобренку, сину хорунжого Полтавського полку. Зі спалахом Хмельниччини в 1648 році Гриць вирушає на війну, обіцяючи повернутися. Дівчина чекала його 4 роки, але коли Гриць повернувся, він засватався до Ганнусі (Галя Вишняківна) із заможної полтавської сім’ї.
Маруся і Гриць зростали разом та й покохалися. Дівчина щиро, а от Гриць:
«Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому.
Від того кидавсь берега до того.
Любив достаток і любив пісні»
( Л.Костенко «Маруся Чурай» (роман у віршах)).
Зраджена дівчина не витримала зради, взяла отруту – зілля у бабусі – відьми. Приготувала для себе напій, який випадково випив Гриць. Улітку 1652 року полтавський суд засудив дівчину до страти, але її амністували універсалом Богдана Хмельницького, який приніс Іван Іскра.
Текст універсалу «В розумі ніхто не губить, кого щиро любить. Отже і карати без розуму не доводиться, а тому наказую: зарахувати голову полтавського урядника Гордія Чурая, відрубану ворогами нашими, заради чудових пісень,
що вона їх склала, надалі ж без мого наказу смертних вироків не здійснювати». Ходила на прощу до Києва, але повернувшись у 1653 році до Полтави, померла у віці 28 років, не перенісши смерті коханого, (інші версії – від сухот в Полтаві в 1652 році, або ж стала монашкою). У ХХ ст. за мотивами пісень Чураївни написали твори О.Кобилянська, Л.Забашта, І.Хоменко, Л.Костенко. Авторство найвідоміших пісень Марусі Чурай – «Віють вітри», «Сидить голуб на березі», «Зелений барвіночку», «На городі верба рясна», «Ой не ходи, Грицю», «Грицю, Грицю, до роботи», «Засвистали козаченки», «Котилися вози з гори», «Ішов милий горонькою». Пісні М.Чурай створювала на основі подій з власного життя.
https://www.facebook.com/reel/632116825956874
«ТІ, ЩО РОБЛЯТЬ ТЕ, ЧОГО «НЕ МОЖНА»:
ДО 90-РІЧЧЯ ВИДАТНОГО ПОЕТА З ПОЛТАВЩИНИ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині. Виростав без батька. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, що божеволіли від горя на фронтових похоронках, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезневинніші жертви війни».
Після закінчення сільської школи Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а за тим і пожвавлення культурного та громадського життя.
Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого були Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах та диспутах.
Саме з ініціативи Клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у Київських лісах.
Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині Биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував… череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт… Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який з Аллою Горською та Симоненком теж приїхав до Биківні. Після цього Василь разом із іншими членами Клубу складає і надсилає до Київської міської ради Меморандум із вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх у національні місця скорботи та пам’яті. Такого зухвальства система простити не змогла — за Симоненком встановлюється нагляд.
«У мене Україна одна. Якщо автор знає іншу — хай скаже»
Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично, улюбленцем молоді він став у 1962 році (за півтора роки до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Він не дожив три тижні до свого 29-ліття.
Його поезії, які допускалися до друку, коригувалися, «приводилися до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».
Показовим є і випадок, про який згадує Євген Сверстюк. Під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка: «Яку це Ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії… «, «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає другу — хай скаже. Будемо вибирати». «Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу», — констатує Сверстюк.
Біля батьківської хати
Влітку 1962 року Симоненка заарештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна суперечка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилося двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали в Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», — так описує події колега Симоненка, журналіст Олекса Мусієнко.
Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В машині Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалось усередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» в Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав.
«Я проллюся крапелькою крові на твоє священне знамено»
«Зі смертю поета пробуджувалася національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть народжувала віру в завтрашнє України», — говорить Євген Сверстюк. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Симоненка в авторському виконанні, зроблений Іваном Світличним в останній приїзд поета до Києва. Згодом Петро Засенко їде до мами Симоненка і переписує неопубліковані вірші, які включає до збірки вибраних поезій 1967 року, яка так і не побачила світ. Після цього Симоненко в Україні не видаватиметься 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять «літературознавці в погонах», які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.
1965-го року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були враженими силою його віршів, що назвали видавництво „Смолоскип“ імені Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», — згадує директор видавництва Осип Зінкевич.
Система миттєво відреагувала на розголос, який отримала поезія і думки Симоненка за кордоном. В газеті «Радянська Україна» з’являється «покаянний» лист мами Симоненка. «Ой, які недобрі люди… Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували, — жалілася вона потім Петрові Засенку. — Соромно перед Васею. Він на несправедливість страшно обурювався. Вночі проснуся та й розказую йому про все… А потім увімкну приймача, послухаю його голос аж із Америки — часто передають — та так, наче набалакаюся із ним…». У 1965 році Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак, тоді, ще задовго до оголошення результатів за словами Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і ордено просця Бажана». Симоненко отримав Шевченківську лише через 30 років, уже в Незалежній Україні. Посмертно.
Український інститут національної пам’яті
Бачити менше
Немає коментарів:
Дописати коментар