Шарлотта Бронте.
Роману «Джейн Ейр» 175 років (1848)
В якійсь мірі цей роман був автобіографічний. Сама авторка народилася в селі Торнтон 21 квітня 1816 року в родині англіканського священнослужителя. Була третьою дитиною серед шести дітей Марії Брануеллі та Патріка Бронте. Коли померла її мати, Шарлотті було 5 років. Залишилось шестеро дітей. Батько відправив чотирьох своїх дочок, в тому числі і Шарлотту до школи – інтернату для дочок. Життя було справжнім випробуванням. Про жорстоке середовище школи написано в романі «Джейн Ейр». Як і багато письменників, Шарлотта Бронте брала сюжети для своїх творів з особистого досвіду. Історія дівчинки, осиротілої в ранньому віці, заснована на фактах з її біографії.
У романі “Джейн Ейр” використані традиції жанру готичної прози. У цьому творі також присутні елементи, які зустрічаються у творах більш ранніх авторів. Наприклад, Рочестер – типовий байронівський герой. Образ божевільної жінки, на таємниці якої зав’язаний сюжет, теж можна знайти не тільки в романі Бронте “Джейн Ейр”, але письменниця не використовувала деталі властиві вікторіанському роману, що був популярним в ХІХ столітті. В її книзі немає примирення між головною героїнею і тіткою.
Ще авторка дуже любила малювати і займатися рукоділлям. Вся сім’я любила літературу і цікавилась нею.
Свої перші повісті Шарлотта Бронте написала в 10 – річному віці. Сестри працювали вчителями та гувернантками, але Шарлотті це не подобалось. Перший роман «Джейн Ейр» був опублікований під псевдонімом Коррел Белл. Цей роман став надзвичайно популярним і мав величезний комерційний успіх.
Другий роман - «Ширлі» вона напише, коли численні трагедії звалились на сім’ю – троє членів її сім’ї протягом восьми місяців померли від туберкульозу. Вона почала багато писати, щоб впоратись зі своїм горем.
Вже понад сто років минуло з того часу, як померла Шарлотта Бронте. Багато чого змінилось у світі й іншими шляхами пішла література. Але й тепер, коли ми беремо з полиці «Джен Ейр», нас захоплює вир подій і пригод, ми підкоряємось напруженому ритмові внутрішнього життя героїв, а головне — нас веде за собою невгасима віра письменниці у всепереможну силу людяності й справедливості. Тому твори її мають сьогодні не тільки пізнавальне і виховне значення, а й зберігають силу емоційного й естетичного впливу — силу, притаманну лише витворам справжнього мистецтва.
Журба та радість Олександра Олеся
(до 145 років від дня народження)
10 фактів з життя Олександра Олеся і деякі з його поезій.
1. Справжнє ім'я — Олександр Іванович Кандиба. Олесем його називала дружина. У результаті поет почав друкувати інтимну лірику (а згодом й інші твори) саме під таким псевдонімом.
Я вибіг з хати в день майовий…
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…
Весь Божий світ сміявсь, радів…
Раділо сонце, ниви, луки…
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів…
2. Народився він у селі Білопілля Харківської губернії 5 грудня 1878 року. Там він закінчив початкову школу та училище.
3. Під час навчання у Харківському ветеринарному університеті самостійно вивчав польську, сербську та болгарську мови. У той же період, на відкритті пам'ятника Котляревському у Полтаві, зустрівся з Панасом Мирним, Лесею Українкою та іншими культурними діячами того часу. В результаті вирішив повністю перейти на українську мову.
4. Писати вірші почав у віці 15 років, у рукописних журналах «Комета» та «Первоцвіт». Перший вірш Олександра Олеся був надрукований у 1905 році в альманасі «Багаття».
З журбою радість обнялась…
В сльозах, як в жемчугах, мій сміх.
І з дивним ранком ніч злилась,
І як мені розняти їх?!
В обіймах з радістю журба.
Одна летить, друга спиня…
І йде між ними боротьба,
І дужчий хто — не знаю я…
5. Перша збірка поезій, «З журбою радість обнялась» вийшла у 1907 році коштом мецената Петра Стебницького. Завдяки історикині Олександрі Єфименко, книга отримала широкий розголос. Після закінчення університету Олександр Олесь намагався знайти професію хоч якось пов'язану з творчою діяльністю — у газетах чи видавництвах. Проте результату це не дало, внаслідок чого поет 10 років працював ветеринаром на Дарницькій скотобійні в Києві.
6. За роки життя поет видав 10 збірок поезії. Оскільки авторську назву другої книги («Будь мечем моїм!..») не пропустила цензура, Олесь назвав її «Поезії. Кн.ІІ» і надалі продовжував нумерувати нові збірки римськими цифрами.
Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла, —
І ось, — дивись, в руках замаяли знамена,
І гімн побід співа невільна сторона...
Уривок з вірша «Яка краса: відродження країни!», 1908
7. У 1919 році, рятуючись від більшовизму, Олександр Олесь з дипломатичним паспортом виїздить до Угорщини, залишаючи у Києві сім'ю. Через 4 роки Червоний хрест допомагає вивезти з УРСР дружину та сина.
8. Під час еміграції довгий час працював в уряді УНР в екзилі. У 1921 році поет допомагав закордонному українському товариству в справах надання допомоги голодуючим.
Коли я вмер — забув, не знаю…
Я в чорній прірві забуття…
О краю мій, коханий краю,
Коли ж це стратив я життя?!
І скільки вже минуло років,
Як мертвий я лежу в труні,
Лежу, не чуючи пророків
І не палаючи в огні?..
І сниться сон мені: неначе
Десь на холодній чужині
Якийсь вигнанець гірко плаче
І заздрить мертвому мені.
9. У 1921 році видає збірку «Перезва», де у саркастичному стилі висміює українців-емігрантів. Через двозначність висловлювань книгу критикувала інтелігенція. У свою чергу, в СРСР збірку видали, скориставшись двозначністю ідей поета.
10. Помер поет у 1944 році, через місяць після отримання звістки про смерть сина Олега Ольжича у концтаборі Заксенгаузен. Був похований на Ольшанському кладовищі у Празі.
3 січня стало відомо про ексгумацію тіл Олександра Олеся та його дружини. Пізніше родичі поета погодились на перепоховання поета в Україні.
Григорій Квітка – Основ’яненко
(1778 – 1843)
із села Основа Харківської губернії.
Народився в заможній сім’ї дворян, в шість років до нього повернувся зір, який він втратив ще немовлям. Навчався вдома та в школі при Курязькому монастирі, де найменше дбали про науку і стежили лише за щоденним відвідуванням церковних богослужінь, був здібним до музики – грав на флейті та фортепіано. Мабуть через зцілення (бо повернувся зір) мріяв стати ченцем і в 22 роки став послушником Старо – Харківського Преображенського монастиря, де він пробув 4 роки. Там він виконував тяжку працю – ходив за кіньми, яких боявся ще з дитинства. Після чотирьох років служіння, після ревних молитов ченцем не став. Вийшовши з монастиря, став активним діячем громадського та культурного життя Харкова. Все своє життя прожив в Харкові, не виїжджаючи з міста. Був одним із активних засновників та директором Харківського професійного театру, ініціатором створення Харківської губернської бібліотеки, кошти на відкриття якої зібрав сам. Григорій Квітка створив Харківський інститут шляхетних панночок, де навчались 20 дівчат із губернії. На створення інституту витратив «майже весь свій статок», а потім через п’ять років домігся, щоб інститут утримувався за державні кошти. Квітку обрали членом інститутської ради, де він вирішував господарські питання. Займався ще й державними справами – обіймав посади судді, повітового предводителя дворянства, головував в палаті карного суду. Обирався членом Товариства наук при Харківському університеті. Перший твір надрукував в 49 років. Головним творчим принципом вважав «писанки з натури», орієнтацію на живу навколишню дійсність, виступав з пропагандою народної теми в літературі, перші свої твори друкував у журналі «Украинский вестник», одним із організаторів якого був сам (виходив цей журнал у 1816 – 1819 роках в Харкові). Брав участь у виданні гумористичного характеру «Харьковский Демокрит», що його вів Василь Маслович. Писав російською мовою, зокрема, в «Украинском вестнике» надрукував шість фейлетонів під заголовком «Письма к издателям», підписаних псевдонімом Фалатея або Фалудерна Повінухіна. А в 1827 році Квітка написав комедію «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», сюжет якої збігається в деталях із сюжетом «Ревізора» Гоголя і комедію надрукували лише в 1840 році (Із книги М. Жулинського Українська література. Творці та твори. – стор.51). Дружина Квітки була родом із Петербургу і марила Зимовим садом, фонтанами, яскравими балами, вмовляла чоловіка переїхати до імперської столиці, не без підстав вважала, що там є можливість творчої реалізації письменника. Але Григорій Федорович не згоджувався – волів бути зі своїм народом.
Гребінка, або як його називав сам Квітка, Гребіночка, висловив величезне захоплення повістю «Козир – дівка» і просив нові твори для українського видання, закінчуючи свого листа словами: «До зобачення же, мій коханий пане, нехай від вас одмахують крильцями божі янголи усяку напасть, нехай ваша доля насипа ваші комори борошном і кишені золотом» (Із книги М. Жулинського Українська література. Творці та твори. – Стор.53).
Дмитро Чижевський (український історик літератури) доволі суворо судив Григорія Квітку за несерйозність у підході до української мови як мови літературної – за уживання вульгаризмів, навмисне забарвлення народними анекдотами та грубуватими виразами, наслідування чужих літератур, травестію, гротеску, бурлеску в «серйозних» темах (Із книги М. Жулинського Українська література. Творці та твори. – Стор.54). Але не може бути української літератури без української мови. «Пана Халявського» Г. Квітка написав російською мовою, за переклад якої взявся Є.Гребінка «як той кінь, що не їсть троє суток, за торбу вівса… Та й реготавсь, аж плакав, та реготавсь». «Дарма, що свій роман Квітка написав російською мовою, українська стихія так і пашить з нього, починаючи героями й кінчаючи конструкцією мови, якою про тих героїв розповідається», - говорив Євген Гребінка. Він був переконаний, що деякі російські критики не сприймали творів Григорія Квітки тому, що не відчували української природи гумору, сатири, не могли увійти в природну образність діалогів героїв, насичених прислів’ями, порівняннями, вигадками. Інша ментальність, інший національний характер, який формувався впродовж тисячоліть, інша мовно – етнічна спільність.
Родився і виріс в селі Основа, що дало йому псевдонім Основ’яненко, там він на слух відчув ніжний голос природи, бо змалечку, через необачність годувальниці втратив зір, тому любив музику, тишу, самотність і Божий храм. Григорій Квітка – Основ’яненко жив і творив у найбільш русифікованому регіоні України. Тут і українська, і російська мови існували поруч одна з одною, Слобідська Україна охоплювала майже всю Харківську губернію, серед населення жила пам'ять про слобідські полки, про таємниче Дике поле і славетний Муравський шлях (Із книги М. Жулинського Українська література. Творці та твори. – Стор. 61). В 1854 році в Парижі на французькій мові була видана «Сердешна Оксана». Трохи пізніше його твори перекладалися польською, болгарською, чеською мовами. Вплив прози й драматургії Григорія Квітки позначився на творчості Шевченка, Марка Вовчка, простежується він і в творах окремих російських письменників.
Літературу по творчості Григорія Квітки – Основ’яненка можна підібрати в фондах центральної бібліотеки.
1. Історія української літератури. – В 2- х томах. - Т.1. Дожовтнева література. – К.:Наук. думка,1987.- С. 192 – 202.
2. Жулинський, М. Українська література. Творці і твори: Учням, абітурієнтам, студентам, учителям – К.:Либідь, 2011 – С. 45 – 70.
До 160-річчя від дня народження Ольги Кобилянської
(27. 11. 1863 - 21. 03.1942)
Народилася в сім’ї дрібного урядовця, що походив зі шляхетного роду, українця. Мати, Марія Вернер, німкеня. Заради чоловіка прийняла греко – католицьку віру, вивчила українську мову. В сім’ї виховувалось семеро дітей, сини всі одержали вищу освіту. Для дівчат, а їх було двоє - Ольга та Євгенія, батько вирішив, що буде достатньо початкової школи. Євгенія гарно малювала, Ольга стала письменницею. «Брюнетка, невисокого, скорше низького росту, в скромній чорній сукні, скромно гладко зачесана, смугляве лице, спокійне, більше як нормальний ніс, що порушував гармонію гарного обличчя, великі карі очі спокійно оглядали присутніх, яких побачили вперше і спостережливо вбирали перші враження від нових людей. Говорила спокійно тихим голосом, але не була балакуча, скорше мовчазна. Більше спостерігала, ніж розмовляла. Про свої особисті враження, симпатії не говорила, а скорше розпитувала других і цим їх примушувала говорити, сама слухала. Кидала фрази ляконічні короткі» (Л. Білецький).
Ольга Кобилянська в своїх автобіографіях відмічала, що досягнутими успіхами вона завдячує «вічно трудящому батьку та святій матері, яку називала «свята Анна». Кредо письменниці: «Кожний вечір закінчувати книгою». Щоб можна було достатньо читати, вона навіть хотіла вийти заміж за пана Вробеля, декана філософського факультету, називаючи його «старою мумією», так як він мав велику бібліотеку.
Через п’ять років батька перевели до Сучави (Румунія), де родина знайомиться з родиною Устияновичів. Між доньками родин зароджуються приятельські стосунки, що продовжаться аж до самої смерті письменниці. В Кімполунзі (Румунія) проходить дитинство та юність Ольги. Вона відвідує початкову народну школу, де навчання ведеться німецькою мовою. У школі на дівчину мала величезний вплив вчителька П. Міллер, яка прищепила дівчинці любов до книги, а в неодноразових бесідах про літературу стала для неї старшою подругою. В школі навчалася до п’ятого курсу, бо для оплати подальшого навчання доньки в батька не вистачало грошей – добру освіту важливо було дати насамперед синам. «Господарське знання ,знання красного шиття, гафтів, знання святого письма, читання взагалі, знання французької мови, гра на гітарі, на фортепіано, танці - от і все,що давалось дівчині «як духовне віно» (Із
спогадів О. Кобилянської). Тому, незважаючи на вимушене припинення навчання, О. Кобилянська продовжувала здобувати нові знання шляхом самоосвіти. У цьому допомагали брати, що навчались в університетах, мало велике значення і бездоганне володіння німецькою мовою, що давало вільний доступ до набутків науки та культури. Знайомилась з працями із економіки, соціології , природознавства. Читала твори Шекспіра, Якобсена, Банга, німецькою, норвезькою, швейцарською,австрійською, російською, з філософії захоплювалась ідеями Ф.Ніцше. Багато проводила часу на природі, яка стала добрим повірником таємниць дівочого серця. Саме природа зміцнювала її, впевнювала, допомагала викристалізовуватися її почуттям, віднайти втрачену душевну рівновагу. «Безчисленні проходи в гори, в їх найдикіші частини – пішки чи верхом, це не робило різниці – це було одиноке, що вдовольняло мене. Це було щось, що заповнювало душу, викликувало в ній спів, відгомін і ущасливлювало мою голодну душу». (Із спогадів О. Кобилянської).
«Якщо я колись стану поганою і черствою, то дорікну Богові: навіщо він наділив мене гарячим серцем і прекрасною душею? Ніхто, жодна душа не відповіла ще взаємністю на мою любов»(Із Щоденника). Саме на той час припадають перші проби пера Ольги Кобилянської. У віці 13 – 14 років пише вірші німецькою мовою та малює олівцем, потайки веде щоденник німецькою мовою у готичному письмі, захоплюється музикою, любов до якої пронесла крізь усю свою творчість,вона грала на цитрі, фортепіано та домбрі. Мала ще пристрасть до верхової їзди, яка дарувала їй відчуття повної свободи у стримуваному леті її єства. «В мене тільки одне бажання – їздити верхи. Якраз цього тижня я їздила щодня, це для мене велика втіха, вона ніколи не набридне мені. Я стаю зовсім інша, коли сідаю на коня. Я рада не їхати, а летіти» Її знайомства з С. Окуневською та Н. Кобринською дали їй можливість опанувати українською мовою, навчили її фонетики, допомогли виробити особистий стиль письма, чудову українську мову.
У 18 – 19 років, будучи ще у Кімполунзі, а потім у Чернівцях, О. Кобилянська захопилася ідеєю жіночої емансипації. Разом з Матковською вона організувала в Чернівцях «Товариство руських жінок на Буковині».
«Я ніколи не була духовно нижча за оточення, але завжди була самітна, ніхто мене не розумів, ніхто не любив, бо я була для них надто розумна і надто поважна, а коли я закохувалась у когось, він виявлявся боягузом, а мені таких не треба» (Із Щоденника, 21 лютого, 1885). У 32 роки вона закохалася в Осипа Маковія, він був одним із перших редакторів і критиків її творів. Працював вчителем. За свідченням очевидців молоді люди покохали один одного, навіть три роки жили разом, а потім довго листувались. Жінка першою зробила пропозицію коханому одружитися. Проте згодом вони розійшлися. Чому? Осип вказав на вік.
Ольга була старшою. Подейкують, що Осип не кохав, а просто захоплювався нею, як письменницею. Після розлучення жінка спалила всі його листи, але декілька все ж таки зберегла. В одному із них написала, що вона не буде йому тягарем, оскільки сама заробляє на життя пером. Після розлуки вона писала: «Я носила для Вас рай у душі – як сонце. Я хотіла такий рай Вам уладнати». У 1903 році він покинув Чернівці, переїхав до Львову, одружився на панянці, яка була молодшою від нього на 13 років, однак в шлюбі не був щасливий. Це кохання для Кобилянської залишилося назавжди. Заміж вона так і не вийшла. «Я не хочу виходити заміж, щоб мати спокій, а водночас хотіла б вийти заміж, щоб бути щасливою» (Із Щоденника, 8 квітня, 1884). Мала доньку. Насправді вона була для дівчинки тіткою, це була позашлюбна донька її молодшого брата Олександра, що працював адвокатом, мати була австрійка, залишила дитя і поїхала до Відня. Тому Ольга взяла дівчинку на виховання. Малеча обожнювала письменницю, називала її матусею. Саме донька доглядала її до смерті. Незважаючи на те, що вона була феміністкою та прибічницею емансипації, вона не прагнула самотності. Говорила: «Межи моїми ровесницями і знайомими, котрих у мене було не багато, не було жодної, котрій я би була могла відкрити свою душу з її тайнами. Їх ідеал був мужчина і заміжжя, тут все кінчалося. Мені хотілося більше. Мені хотілося широкого образовання і науки, і широкої арени діяльності. В моєму житті не часто гостює радість. Чому жоден чоловік не любить мене тривалий час? Чому я для всіх тільки «товаришка». У Кобилянської була нестримна жага до знань. Жінка листувалась та товаришувала з найсвітлішими умами свого часу. Так як вона володіла німецькою, то мала можливість читати найновішу зарубіжну літературу. Л.Толстой був її богом, у Шекспіра вчилася психології.
З 1891 року Ольга Кобилянська проживає в Чернівцях. Там вона створює «Товариство руських жінок на Буковині», в 1902 році, там же, в Чернівцях очолила «Кружок українських дівчат», познайомилася з видатними жінками – Софією Окуневською (першою жінкою – лікаркою), Наталією Кобринською (письменницею). Ці дві жінки були прибічницями жіночої свободи, за рівні права з чоловіками. Вони надсилають О.Кобилянській нові твори української літератури, зокрема, Марка Вовчка, Івана Франка, Михайла Павлика, Тараса Шевченка. До речі, твори Т. Шевченка авторка знала здебільшого напам’ять. Довгий час листувалася з Василем Стефаником, з яким познайомилася на 25 – річному ювілеї творчої діяльності Івана Франка. Коли її запитали, які три книги вона взяла б з собою в ув’язнення - вона відповіла, що Євангеліє, оскільки воно живить людський дух, в ньому вона знаходить розраду і рівновагу душевну; «Фауста» Гете – там історія людства, наше життя; твори Т. Шевченка - не дають забути про свою народність. Була закохана в твір Л.Толстого «Анна Кареніна».
Написала брошуру «Дещо про ідею жіночого руху», порушувала питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступала за рівноправність жінки і чоловіка, за її право на гідне життя.
В «Людині», а ще більше в «Царівні», особисте щастя героїнь авторка більшою чи меншою мірою вже пов’язує з соціальними проблемами, активною позицією людини в житті, з необхідністю боротися з обставинами, що сковують розвиток її духовних сил. Продовжуючи проблематику «Людини», повість «Царівна» свідчила про розширення світобачення письменниці, поглиблення її реалістичної манери, засобів психологічного аналізу. Повість має складну творчу історію. Писалась вона і доопрацьовувалась тривалий час (1888 - 1893), первісний текст був написаний німецькою мовою, пізніший – українською. Твір надрукований в газеті «Буковина»(1895р.) і вийшов в Чернівцях окремим виданням. Морально – етичні проблеми життя інтелігенції описані у новелі «Аристократка»(1896), в оповіданні «Вальс меланхоліє», повісті «Ніоба» (1905). Тема інтелігенції проходить через усю творчість до «Апостола черні».
В «Землі» , як відмітила письменниця: «Факти, що спонукали мене написати «Землю», правдиві. Особи майже всі взяті із життя, і коли писала, ох як хвилями ридала». Реалізм і романтичні тенденції творчості поєднуються у найкращому творі «В неділю рано зілля копала» (в основі романтична пісня – балада «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», що опрацьована М.Старицьким для театру і до цього часу проходить з успіхом на сценах українських театрів).
Ольга Кобилянська зазвичай працювала в другій половині дня, бо в першій була зайнята хатньою роботою. На робочому столі стояла пляшечка з морською водою, на яку дивилась і описувала море, хоча протягом життя так і не побачила моря; лавровий листок, зроблений зі срібла; кварта з Києво – Печерської лаври; камінь з могили Т. Шевченка та букет засушеного едельвейсу, як знак щасливого життя.
Іван Франко назвав Ольгу Кобилянську «гірською горлицею». Михайло Старицький назвав «пишна троянда в саду української літератури».
Література, що використана в дописі, знаходиться у фондах центральної бібліотеки. Також були використані інтернет – ресурси для викладення цього матеріалу:
1. Історія української літератури. – В 2 – х томах. Т.1. Дожовтнева література – К.: Наукова думка, 1987.- С.523 – 533.
2. Поліщук, Н. Українська література. Ольга Кобилянська – Львів:Всеувито, 2001 – С.3 – 17. – Усе для школи.).
Великий літературний діяч України
Іван Семенович Нечуй –Левицький (1838 – 1918)
«Писати треба, як люди говорять» «Іван Левицький – се великий артист зору, колосальне, всеобіймаюче око України» (І.Франко).
Іван Семенович Нечуй – Левицький народився 25 листопада 1838 року у місті Стеблів, Київської області, в сім’ї сільського священика. В 7 років його віддали до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі, а в 14 років вступив до Київської духовної семінарії, де вчився в 1853 – 1859 роках. Закінчивши семінарію, рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі, викладачем.
Батько письменника зачитувався «Історією Малоросії» М. Бантиш – Каменського, «Літописом Самовидця» Самійла Величка та іншими книжками з української історії та літератури. Батько, неговіркий та замкнутий, дав віру в українську ідею і любов до українського письменства. Від батька письменник отримав і вдачу – педантичний інтроверт, заглиблений у власні думки і спостереження. Свою матір дуже шанував, так само як і вона його, свого первістка. «Висока, весела, активна, дієва, емоційна, говорюча, мала добрий голос, за роботою любила співати українські пісні, говорила чудовим, чистим, українським, черкаським язиком зовсім по – народному, з приказками й прислів’ями». Жіночі образи в творах виведені з образу, характеру матері Анни Лук’янівни.
Навчаючись в семінарії одержав добрі знання з французької та німецької мов, з літератури. Шевченка читав в рукописах. Після закінчення Київської духовної академії понад сім років працював вчителем в польських гімназіях. На цей період припадає початок літературної діяльності. В 1873 році переїжджає до Кишинева (Молдова), викладає різні мови, працює бібліотекарем в першій чоловічій гімназії. В цей період з’являються його класичні твори: «Микола Джеря», «Кайдашева сім’я», «Бурлака», історичні нариси. В Кишинівській гімназії організовує гурток української мови та літератури, де обговорює болючі питання українського життя, за що заробив прізвисько «завзятого хохлома».
В 47 років прозаїк залишає службу, аби повністю віддатися творчій праці. Із споминів І. Франка про Івана Нечуя – Левицького «невеличким, сухорлявим, слабосилим чоловіком, що завсігди жалувався на якусь жолудову слабкість, ходив помаленьку, дрібними кроками». Нечуй – Левицький був скрупульозним педантом, жив за чітким графіком. Але на старості залишився неодруженим. Вже старого та немічного родина сестри вирішила віддати у «богадільню», де жодного разу його ніхто не одвідав. В своїх творах так чи інакше він зображував образ матері, за якою все своє життя тужив і навіть плакав. Український публіцист Сергій Єфремов констатував: «Усе в тій господі було якесь чистеньке, мініатюрне, починаючи від самого господаря, раз – у – раз акуратно вбраного, методичного і в розмовах, і в учинках, навиклого на якесь розмірене, майже машинове життя. В наперед визначені години Левицький сідав за свій стіл для писання, регулярно даючи кожного року по одній більшій повісті і кілька дрібніших оповідань. Так само у визначені години він читав і читав усе ті ж самі видання. У визначені години і завжди в тих самих місцях ви могли його зустріти на прохідці з неминучим, хоча б і не вимагала того погода з парасолем у руці. Покинувши викладання словесності, став чи не першим українським професіональним письменником. Все – задля літератури і заради літератури. Все той же спостережливий С. Єфремов: «Він жив тільки в літературі й літературою – всі його інтереси були тут і поза літературою не було в нього нічого, не було навіть особистого життя».
У творах Нечуя – Левицького, а згодом і П. Мирного з’являється нова людина, яка критично осмислює навколишню дійсність, відчуває невлаштованість життя власного і загалу, переживає, якоюсь мірою робить спробу долати особисту слабкість, помилки, а то й піднімається до соціального протесту. Творча індивідуальність І. С. Нечуя – Левицького, його естетична програма яскраво виявилась в філософсько – етнічних розвідках про духовну окремішність українців. На матеріалі численних спостережень автор намагався показати зв'язок культури народу з його психічним станом, ментальністю. Давнє художнє мислення українців збереглося в звичаях, обрядах, усній поезії, причому українська міфологія оформлювалася в реальних образах, адекватних тим предметам і явищам, які оточували селянина в повсякденному побуті. Письменник активно виступав за надання українській мові рівноправності, запровадження її в школах усіх типів – народних, гімназіях, семінаріях, університетах, у канцелярському діловодстві й суді, за свободу друкування книжок, періодичних видань. В повісті «Кайдашева сім’я» виявилась схильність письменника до гумору в змалюванні побутових картин із життя пореформеного селянства. Він переконливо показав, що життя людей ламається, коли вони відходять від морально етичних правил народного життя, від тих народних цінностей, які складалися віками в українській родині. Незважаючи на недоліки його творів, при всій обмеженості реалістичного мистецтва Нечуй – Левицький - значне явище в історії української літератури і заслуговує з боку наших читачів і критиків більшої уваги, ніж та, яка приділялась йому до цього часу.
Література, що використана в дописі, розміщена в фондах центральної бібліотеки, зокрема, в фонді читального залу:
1. Українська література у портретах і довідках. Давня література – література ХІХ ст. (Текст): Довідник.-К.: Либідь, 2000.
2. Баран, Є., Процюк, Ст. Українська література. Іван Нечуй – Левицький. 10 клас. Випуск 10. – Львів.2001-(Усе для школи).
Леся Українка. Драма «Бояриня»
113 років з часу написання (1910)
Драматична поема Лесі Українки «Бояриня» належить до тих творів, які ще недавно були невідомі читачеві. Вперше поема побачила світ в 1914 році, вже після смерті письменниці. «Бояриню» було видано окремими виданнями 1918 і 1923 років, і вже до 1989 року вона не тільки не друкувалася, але й ніде про неї не згадувалося. Лише в 20 – 30 роках з’явилися поодинокі статті стосовно поеми. Твір замовчувався, бо присвячувався драматичним подіям в історії України. В епоху «розквіту» соціалізму будь – яка згадка про національну своєрідність розцінювалась як крамольна і каралась якнайжорстокіше.
Твір присвячений добі Руїни, найтрагічнішій епосі в історії України. Згаданим подіям Леся Українка приділяла постійну увагу, навіть перебуваючи далеко від Батьківщини. Лікуючись у Хельвані, поблизу Каїра, що в Єгипті, письменниця протягом трьох днів (27 – 29 квітня 1910 року), створила цю драматичну поему. При написанні цього твору, авторка використовувала роботи українських істориків, передусім монографію М. Костомарова «Руїна», статті «Дві руські народності», «Нарис домашнього життя», художні та наукові праці П. Куліша. Крім цих матеріалів письменниця ознайомилася з листами Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича, де йшлося про порушення царськими воєводами Переяславських угод.
«Бояриня» - перша поема поетеси про Україну. Дія відбувається в другій половині ХVІІ століття, коли Росія порушила угоди, укладені на Переяславській раді. Україна, яка за умовами договору мала бути лише у військовому союзі з Росією, через войовничу політику царизму та розбрат між окремими представниками козацької старшини, які вели між собою братовбивчу боротьбу за владу, перетворилася на руїну. Нещаслива доля, що спіткала волелюбний український народ, визначала його подальше політичне та громадське життя протягом кількох століть - майже до нашого часу. Переяславська рада була важливим актом .
Столітньою боротьбою з Польщею Україна виборола собі незалежність, але польська шляхта, кримське ханство та султанська Туреччина продовжували свою загарбницьку політику. Росія вагалася щодо доцільності возз’єднання з Україною. На перемовини цар послав високоосвічених і знатних людей. Серед послів був мудрий і хитрий боярин Василь Васильович Бутурлін, який зумів відстояти інтереси своєї держави. Гетьман Б. Хмельницький та старшина намагалися отримати від послів писане запевнення, що всі козацькі вимоги будуть виконані, але посли відмовились. Хмельницький незабаром відчув весь тягар своєї залежності від Москви. В 1665 році гетьманом став Петро Дорошенко. Трохи пізніше Дорошенка з сім’єю викликали до Москви, дали непоганий маєток, і згодом призначили в’ятським воєводою.
Московський уряд задобрював старшину подарунками, роздавав землі, дворянські титули, пропонував посади про російському дворі. Саме на такому історичному фоні розгортаються події в драмі «Бояриня». Ці події добре пояснила Ліна Костенко: «Це був час, коли московіти спокушали соболями і переловлювали козацьких гінців. Коли був арештований і відправлений у Петербург Данило Апостол (останній виборний гетьман Лівобережжя). Коли Дорошенко склав булаву і доживав віку під Москвою. Коли Полуботок помер у фортеці, інші ж були випущені на волю аж після смерті Петра І».
Леся Українка розкрила у драмі трагедію рідного краю через долю особистого життя своїх героїв. Для них Україна – це веселий світ з дівочим співом по гаях, де сонце встає, а не заходить; де шануються воля, людина і гідність; де в шанобі батько і мати, добре слово, жіноча й подружня вірність. Московщина ж здається їм «неволею бусурманською», «темницею».
Головною героїнею драми є бояриня, українка Оксана. Батько й мати виховали свою дочку в дусі палкої любові до України. Лише щире кохання до молодого московського боярина Степана, з яким взяла шлюб, змусило молоду козачку покинути Батьківщину і рідних. Перебування в Москві принесли дівчині образу, розчарування, біль і гірке переживання. Опинившись в Москві, Оксана зрозуміла, що хоч він і боярин, але становище її коханого принизливе. Царя і його слуг усі страшенно бояться і мовчки скоряються звичаям, які принижують людську гідність. Оксана болісно реагує на образливі слова, почуті в церкві за своєю спиною: «Черкашенки! Хохлушки!». Ці слова ніби встановлюють незриму межу між нею та московітами, для яких вона назавжди залишиться чужинкою. Але найгірше те, що Оксана сама не сприймає московських звичаїв і порядків. Боярська Москва здається їй, вихованій у волелюбному середовищі, «темницею». Подружнє життя у Москві переконало Оксану в тому, що вона помилилась у своєму виборі. ЇЇ розум не може з цим миритися, хоча серцем вона продовжує любити чоловіка. Її Степан не той герой – борець, якого малювала романтична уява, а звичайна людина, котра легко підкоряється обставинам. Оксана співчуває прагненню гетьмана Петра Дорошенка об’єднати Україну, але Степан дорікає їй: «Схаменися! Ти ж так боялася розливу крові, а ся війна найпаче братовбійна, що Дорошенко зняв на Україні, то ж він татар на поміч приєднав і платить їм ясирам християнським!» Героїня твору змушена відмовитись від активних дій, мимохіть зраджує свою Батьківщину. З її уст зриваються слова: «Я гину, в’яну, жити так не можу». Вона внутрішньо ламається, стає байдужою до всього. Тяжко хвора Оксана картає себе за відступництво, з’являється туга за Україною, за прожиті роки в безпеці. «Нікуди я тепера не поїду. Не хочу. А я дивую, ти з яким лицем збираєшся з’явитися на Вкраїні. Сидів – сидів у запічку московськім, поки лилась кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні - тепер як втихомирилось, ти їдеш туди ясного сонця заживати, що не дістали руки загребущі та гаєм недопаленим втішатись. На пожарині хочеш подивитись, чи там широко розлились ріки від сліз та крові». Але Степан у відповідь тяжко хворій Оксані говорить жорстокі слова: «Ти, Оксано, вмієш зарізати словами без ножа». Бояриня розуміє,що вона «мабуть, скоро помре». Героїня драми гине через свою бездіяльність, відірваність від рідного ґрунту, чому нічим не змогла допомогти поневоленій Україні. «Ні, любий, ти на світі потрібніший, тобі ще є про що й про кого дбати Борцем не вдався ти, то після бою подоланим подати пільгу зможеш, як ти не раз давав…На бойовиську не всі ж померли, ранених багато…поможеш їм одужати, то може, колись там…знов зібравшися до бою, вони тебе згадають добрим словом, а які ні – не жалуй, що поміг».
Змальовуючи трагедію Оксани, Леся Українка стверджує істину – «джерелом людського існування є зв'язок з рідною землею, коли ж його утрачено – сили покидають людину». Умираючи, Оксана вірить, що Україна колись обов’язково стане вільною. Звертаючись до сонця, вона передає з ним вітання
улюбленій Батьківщині: «Добраніч, сонечку! Ідеш на захід… Ти бачиш Україну – привітай!»
З літературою, яка використана в дописі, можна ознайомитись у фондах центральної бібліотеки:
1. Леся Українка Бояриня. Лісова пісня /Текст/:Біографія письменниці. Аналіз текстів.-Посібник для 10 класу.-Х., 2000 – С.37 – 39.- (Літературна крамниця).
2. Агеєва, В. Леся Українка. – Всеувито, 2001 – С.48 – 67.-( Усе для школи ).
3. Історія української літератури. – У 2 – х томах. –Т.1.Дожовтнева література. – С. 594 - 595.
180 років «Назару Стодолі» Т.Г.Шевченка
Жанр п’єси – історично – побутова драма. Показано соціальні суперечності між старшинською верхівкою та низовим козацтвом. Ідея твору – висвітлення частини козацької старшини, прославляння благородства та відваги низових козаків, возвеличення справжнього, вірного почуття кохання, адже сім’ю слід будувати на взаємній любові, довірі, духовній близькості людей. У моральних основах народного життя автор бачить силу здатну піднести особистість до героїзму.
Драма «Назар Стодоля» була спочатку написана російською мовою, згодом перекладена (частково самим Т.Шевченком) українською мовою для постановки на сцені аматорського студентського театру Медико – хірургічної академії в Петербурзі. Чималий вплив, особливо на ранню творчість Шевченка, мали збірка пісень М.Цертелєва, «Історія русів», «Запорізька старовина», козацькі літописи, зокрема, «Літопис Величка».
Події відбуваються у ХVII столітті проти Різдва в козацькій слободі. Художній простір насичений фольклорно - побутовими картинками сватання, колядування, вечорниць. В творі відображений соціально – побутовий конфлікт у козацькому середовищі.
Сюжет п’єси простий, але створює напружену дію. Побутові сцени зображуються на тлі історії, що і визначило жанр драми, хоча в творі не відображено реальні історичні події та історичні особи. Хома Кичатий – сотник, який вирішив збагатитися за рахунок того, що видасть силоміць свою дочку заміж за старого полковника Молочая. Жених присилає сватів, але цьому перешкоджає поява Назара, якого кохає Галя. Сотник категорично забороняє дочці зустрічатися із Стодолею. Назар у розпачі. Гнат, побратим Назара, вирішує допомогти хлопцеві. За допомогою служниці Стехи, друзі викрадають наречену. Вони чекають на коней, щоб виїхати в Січ на постійне помешкання. З’являється Кичатий, виникає сутичка між сотником та Назаром. Ситуація складається на користь молодих. Хома врешті-решт благословляє їх на одруження.
У композицію введено сцени сватання й вечорниць відповідно до народних звичаїв та обрядів. Фольклорні мотиви, етнографічні деталі відіграють важливе значення в п’єсі. Вони увиразнюють історичний колорит, дух народного життя. Змальовано образ кобзаря – носія народної мудрості, віри в перемогу правди над кривдою.
Назар Стодоля – центральна дійова особа. Сміливий, рішучий, який уміє постояти за своє щастя, обізнаний у військовій справі, знає багато про Наливайка, Остряницю, татар, турецьку землю. Відвертий, вимогливий до себе, здатний на самопожертву. Характер розкривається, коли він розуміє, що Кичатий ошукав його та Галю. В цій ситуації Назар поводиться статечно, поважає батьківські традиції, але не мислить свободи без совісті та честі.
Галя – донька сотника, що кохає Назара. Це життєрадісна, простодушна дівчина, благородна душею, безтурботна й довірлива. Вона серцем збагнула, що через батьківський намір може стати нещасливою. Ні багатства, ні ситого життя їй не потрібно, чесність, безпосередність, справедливість – провідні риси дівчини. Вона знайома з народними звичаями та обрядами. Шанує працю, поважає батька, але сперечається з ним. У всьому бачить тільки добро та великодушність. На початку п’єси весела, по – дитячому жартівлива, а з розвитком подій – стає рішучою, гордою, сильною.
Хома Кичатий – людина нікчемна, яка заради власної кар’єри готова позбавити щастя власної дитини. Сенс його життя – збагачення й здобуття полковничої булави. Він готовий на підступні, підлі вчинки як щодо рядових козаків, так і до своєї дочки. Кичатий постає хитрим, підступним, здатним до шантажу, будь – що оцінює, вимірює, зважаючи на матеріальне.
Стеха – служниця Кичатого, яку хазяїн називає «Дияволом», та остерігається, щоб вона його не одурила. Він використовує її, обіцяє взяти за дружину, а поза очі зневажає через соціальну нерівність.
Гнат – побратим Назара – енергійний, кмітливий, рішучий. В розмові користується гумором. Цінує дружбу. Вміє зорієнтуватися у будь – якій ситуації, зневажливо ставиться до багатіїв та крутіїв, має авторитет серед козаків та жінок. У вирішальний момент приходить на допомогу другові (Назару). Готовий віддати своє життя за щастя закоханих Назара та Галі.
П’єса написана Т. Шевченком в 1843 році. Створена на межі першого й другого періоду творчості митця, вона є новим явищем в українській драматургії. Події відтворені в ХVII столітті біля Чигирина. Етнографічно - побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх.
Іван Франко «Украдене щастя»
(125 років з часу видання твору)
Вершиною драматургії Івана Франка є драма з селянського життя «Украдене щастя». П’єса написана в 1891 році, а видана в 1893 році. Тема – трагедія особистого життя трьох головних героїв, у яких украдено щастя, головним чином за рахунок характерології, письменник сягає вглиб соціальної психології, осмислюючи руйнування родинних і духовно – етичних зв’язків особистості. У кожного з персонажів (Микола, Михайло, Анна) украдено щастя, зруйновна доля, травмовано душу. Цей твір, по своїй суті, трагедія. Брати Анни насильно видали сестру заміж у віддалене село за Михайла Гурмана, бо не хотіли ділитися з сестрою спадщиною. Микола Задорожній – галицький селянин – трудівник, добрий господар.
Михайло Гурман – жандарм. Сильний, навіть жорстокий чоловік. («Я був чесний парубок, може, троха, запалкий») У жандармах служить уже три роки. Чоловік вважає, що щастя «ніколи довго не триває». В основу драми покладено нескладний пісенний сюжет «Пісня про шандаря». Тому автором обговорюється проблематика: добро і зло, примусовий шлюб, проблеми родинних стосунків, зрада і вірність, кохання та ненависть, доля жінки у суспільстві.
Драма вперше надрукована в журналі «Зоря» в 1894 році, вперше вона мала назву «Жандарм», принесла автору популярність, визнання. Потім Франко назвав п’єсу «Украдене щастя».
«Пісню про шандаря» записала Михайлина Рошкевич в Галичині, а в вигляді п’єси вона була продемонстрована на сцені Львівського театру «Руська бесіда». Як і в пісні, в центрі п’єси стоять три постаті: підстаркуватий селянин, його молода дружина та її коханий жандарм. Запозичене навіть з пісні ім’я одного героя - Микола. Але обставини, поведінка, вчинки героїв в п’єсі ширші, глибші. Створюючи образи героїв, Франко не обмежувався побутовим планом, який у пісні грає вирішальну роль, а глибоко розкрив причини трагедій своїх героїв, психологічно мотивував кожен крок їх поведінки в долі однієї селянської родини, ті вкрай важкі соціальні і побутові обставини, в яких перебувало селянство західних українських земель під владою Австро - Угорської монархії. Жертвами боротьби за землю стали і герої драми.
З великою силою проникливого знавця психології людини Франко розкриває боротьбу почуттів у душі Ганни, тяжкі муки боротьби з власними невгамовними почуттями. Сусідка дивується, «як Анна, тепер сумна, колись
могла бути веселою та свіжою, як у літі від лісової криниці пахучий холодок».
А основне прокляте питання – хто винен у всьому тому? Відповідь автора – винні нещасливі улагодження наших родинних обставин, що не дозволяє легенько розірвати зв'язок, уже фактично розірваний, котрий насилує любов і серце жінки і через те скривлює їх, зводить на манівці. Герої І.Франка часто не висловлюють своїх думок до кінця, а тільки натякають на те, що вони знають, думають або про що лише здогадуються.
Однак ці натяки служать тільки одним із засобів підсилення драматизму – дії, поглиблення, характеристики головних персонажів, психологічну зумовленість їх поведінки та вчинків.
«…Які прекрасні сходи дає в наші дні те насіння, що його разом з іншими сіяв і наш Іван Франко».
(Олесь Гончар).
В цьому році виповнюється 125 років «Історії України – Руси», автором якої є видатний український історик, археолог, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, організатор української науки, громадсько – політичний і державний діяч Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934). Народився в місті Холм (тепер м. Хелм, Польща).
В 1890 році закінчив історико – філологічний факультет Київського університету .
В 1898 році вийшов друком перший том його фундаментальної праці «Історія України – Руси», яку він буде писати протягом 38 років і так і не завершить. Праця потім вийде в 11 томах в 12 книгах.
Характерною рисою автора стало намагання писати публіцистичний твір за допомогою художніх засобів, що ще більше підтримує думку, що ти читаєш історичний роман, аніж нариси з історії, що є зовсім різними речами. Писав мовою, яка трохи відрізняється від офіційного українського правопису – твір був написаний понад століття тому. Праця відкриває очі на деякі моменти історії і показує принципову відмінність українців від будь – якої іншої національності, спростовуючи фрази ворогів про українців.
Поява першого тому «Історії» в 1898 році стала найпомітнішою подією української історіографії кінця ХІХ – початку ХХ століття . Вона знаменувала якісний злам у вітчизняному історіописанні – від
монографічного опрацювання певних проблем та періодів минулого українського народу.
Після появи твору розгорілися дискусії. Перші українські дослідники спадщини Михайла Грушевського завинили такому стану речей. Зокрема, І.Франко в 1912 році у передмові до своїх «Причинок до історії України – Руси» пояснюючи мотиви свого зацікавлення історичними творами львівського професора, заявив, що наукова праця професора Грушевського досі ані в нашім, ані в інших письменствах не дочекалися фахової оцінки, хоч у малій мірі відповідної до її об’єму та наукової вартості. Натомість,
її вивчали і в українській історіографії, і в західноєвропейських фахових колах. Перший том видавався тричі за 1898 - 1911 роки, зміст його модернізувався відносно історичної науки, ми отримали можливість узагальнити розвиток ставлення до ідей М. Грушевського у тогочасному історіографічному процесі, а також простежити його власну творчу еволюцію. Переклад німецькою та російською мовами зробив доступними концепції вченого для обговорення в колах науковців. Сміливість – зробити перший докладний аналіз «Історії» - взяв на себе молодий на той час учень М.Грушевського, М. Кордуба. Рецензія полягає у самому факті першого в українській історіографії цілісного опрацювання історії України. Вся робота стоїть на висоті своєї задачі із – за чого автор «М.Грушевський «вихіснував тут всі жерела, не лише писані, але й археологічні та лінгвістичні, та цілу літературу, все, що писалося досі про яке – небудь спірне питання. В тім напрямі ніхто не може піднести ніякою заміною і прямо приходиться подивляти сю величезну сумлінність і працю вложену у 1- ий том «Історії України – Руси».
Великий новеліст Проспер Меріме
(цікаві факти до 220 років від дня народження)
Вільнодумець, атеїст, ненависник всього реакційного – і своя людина в родині імператора Наполеона III, сенатор Другої імперії; світський денді і самовідданий роботяга; плідний автор праць з історії, в тому числі про Україну, історії мистецтва, історії літератури, археології, етнографії та ін. – і творець нечисленних художніх творів.
На літературній ниві Меріме дебютував дуже рано, коли йому було всього 20 років.
Дружив з Стендалем. Був знайомий з Гюго, Лістом, Делакруа, а також з Тургенєвим.
Працюючи у французькому адміралтействі головним інспектором історичних пам’яток, Меріме багато подорожує і створює описи своїх подорожей (в Грецію, Іспанію, Туреччину і Францію), в яких проявляє себе як прекрасний історик і знавець археології.
Під час революції 1848 року в мундирі національного гвардійця захищав «порядок».
Влітку 1853 року Меріме призначають сенатором. Меріме відіграватиме в сенаті досить скромну роль. За сімнадцять років він лише тричі брав там слово. У серпні 1860 рік стає командором ордена Почесного легіону.
Меріме познайомив Францію з російською літературою, він перекладав твори Пушкіна, Гоголя, Тургенєва.
Спільно з Тургенєвим Меріме випустив збірник перекладів його творів “Московські новели” (1869), а також переклав на французьку (прозою) лермонтовскую поему “Мцирі”. З Тургенєвим письменник листувався російською.
Жив дуже самотньо. Після смерті батька він більше п’ятнадцяти років прожив удвох з матір’ю. У 1852 році Анна Меріме померла. У Проспера не було ні сестер, ні братів. Він не був одружений.
Про що книга «Поцілунок самотності. П’єси з життя українських митців» автора Роман Горак
П’єси у великообсяговій і масштабній творчості відомого прозаїка, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка та інших престижних літературних відзнак Романа Горака займають особливе місце.
Більшість із них написані для камерної сцени і з успіхом ставилися на львівській сцені, переважно в Національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької, деякі дістали міжнародне визнання на фестивалях і конкурсах за межами України.
Тут представлено основний авторський доробок у цім жанрі, що стосується зокрема останнього дня життя Каменяра «Туга за сонцем», «Картка любові» — діалог першої Франкової любові Ольги Рошкевич із собою ж, але вже літнього віку в заміжжі пані Озаркевич. Подана драматична річ про хвору Франкову дружину Ольгу Хоружинську під назвою «Божевільна». Для великої сцени написано лібрето драматичної опери «Данило Галицький».
Окрему групу складають драми про долі відомих українських жінок: любов Марії Заньковецької, Соломії Крушельницької та Марка Вовчка, любовні історії Ірини Вільде, Ольги Кобилянської, оповідь про хист мистця пензля та слова Марії Башкирцевої, страдництва солістки А. Машкевич -Певної та письменниці Ольги Дучимінської та інше.
П’єси, написані львівським майстром, мають характер есеїстичного жанру, де чимало матеріалу, роздобутого дослідницьким шляхом, і про це читачі й глядачі довідуються чи й не вперше.
Василь Барка -
літописець українського горя
Василь Барка (Василь Костянтинович Очерет) народився 16 липня 1908 року в селі Солониця Лубенського району. Помер в еміграції в Нью – Йорку 11 квітня 2003 року. Його літературна спадщина нараховує 20 книг поезій, романів, повістей, есеїв, перекладів, літературної критики.
Творчості В. Барки притаманна глибока християнська релігійність, часті посилання на Біблію, над виданням якої він багато працював. Літературно опрацьований «Апокаліпсис» на підставі давньогрецьких джерел з’явився в Римі в 1983 році. В поезії знаходимо біблійні мотиви, які у високомистецькій формі віддзеркалюють події з історії українського народу, зокрема, трагедія Голодомору.
«Моляться соняшники.
Грім на хмарі Біблію читає…
тополя пошепки: страшний який
твій плач, Ісаіє!
Моляться соняшники.
Голод. Мати немовля вбиває…
тополя закричала: он який
мій рай, Ісаіє!»
Український інститут пам’яті у листопаді 2016 року вніс до проєкту «Незламні» й ім’я Василя Барки серед 15 видатних людей, які пройшли через страшні 1932 – 1933 роки та змогли реалізувати себе.
Поезія Василя Барки – це віддзеркалення його глибокої християнської етики, релігійності, мова його серця. Це мережаний килим часом із незбагненними візерунками, рушники, ткані різнокольоровими нитками – словами. Мелодійність і чистота вислову, власна інтерпретація мови народу – це все мова поезії Василя Барки. «В поезію В. Барки треба вчитатися, вчутися і тоді ми побачимо світ його очима і станемо душевно багатші, змістовніші, глибші, світліші». Була велика приємність бути в товаристві Василя Барки. Його різносторонні знання не мали меж, а тому кожна розмова з ним ушляхетнювала людину. Письменнику була присуджена міжнародна літературно - мистецька премія імені П. Куліша в 2017 році посмертно. Життя письменника було на той час цікавим на події: втеча на Кубань, одруження, народження сина, війна з фашистами, оборона Кавказу, поранення, полон, гірка доля остарбайтера, табір для переміщених осіб в Авгсбурзі, рабська праця, цілковите прийняття християнської ідеології. Дуже був закоханий в літературу, в твори Сковороди, Шевченка, Франка, Стефаника, цитував Данте староіталійською.
Але в пам’яті назавжди залишилися події голодомору. «Я мав на тілі щось 12 ран. Рани йшли по лініях кровоносних судин. Із них сочилась брунатна рідина. Ноги вже репались, і така – слизиста поверхня теж сочилась. Ноги пухли. І я уже ходив, тримаючись за паркан і стіни. Я не надіявся, що виживу. Та мука голоду аж до передсмертної лінії жахлива, то щось таке, що спалювало всю істоту. Вже через десять років в Нью – Йорку, довгий час міг собі дозволити одну банку риби на два дня. Голод в «Жовтому князі» - психологічна глибинність цієї голодної смерті. Ось як біда часом виходить на добру поправу. Роман писався два роки і часто по кілька днів взагалі він не вживав їжі, аби якомога точніше відтворити почуття героїв роману, який вийшов в 1963 році. Останні 28 років писав, перекладав, малював, мешкаючи у покинутій водонапірній вежі на півночі Нью – Йорка.
В ніч перед референдумом 1 грудня 1991 року два українських телеканали усю ніч показували фільм «Голод – 33» режисера Олеся Янчука за романом Василя Барки «Жовтий князь».
Поки людина не здається, вона сильніша від своєї долі
Еріх Марія Ремарк
(125 років від дня народження)
Німецький письменник Еріх Марія Ремарк народився в місті Оснабрюк 22 червня 1898 року. Освіту одержав спочатку в церковній школі, потім в католицькій семінарії.
В 1916 році був мобілізований на фронт (під час Першої світової війни), мав поранення, але відслужив три роки. Цей свій військовий досвід автор відобразив в романі «На Західному фронті без змін» (1929 р.)
Після війни змінював професії – бібліотекар, бізнесмен, редактор у журналі, продавець надгробків, органіст при каплиці в лікарні для божевільних. Був одружений на танцівниці Ільзе Ютте Замбоне. В шлюбі прожив чотири роки, але свою першу дружину завжди підтримував фінансово. Риси дружини, її характер Ремарк брав образом для створення декількох героїнь, зокрема, для образу Пат в романі «Три товариші».
В 1933 році його твори були спалені нацистами, в тому ж році він переїхав до Швейцарії. В 1931 році Ремарка номінували на Нобелівську премію, але через спротив політичних сил Німеччини, Нобелівський комітет нагороди йому не дав. В житті письменника були відносини з актрисою, теж німкенею Марлен Дітрих. Вони зустрілись у Венеції, в ресторані «Лідо». На той час обидва були
всесвітньо відомі. У неї - роль в фільмі «Голубий ангел», поставлений режисером Йозефом фон Штернбергом. У нього - роман «На Західному фронті без змін». Зі спогадів доньки Марлен Дітрих, в яких вона розповідає про першу зустріч цих двох людей: «Він підніс мені до цигарки свою золоту запальничку, я обхопила його бронзову руку своїми блідими пальцями. Я трохи не впала зі стільця, так мене вразили його манери». Їй припала до вподоби його елегантність, мужність, як зараз говорять, шарм. «Ти показуєшся занадто молодим, щоб написати один із величних романів нашого часу». На що Ремарк відповів: «Я мабуть просто його написав тому, щоб почути як ваш чарівний голос проговорює ці бажані слова». Вони проговорили в ресторані весь вечір. Їм було про що побалакати: втрата Батьківщини (вона жила в Америці, він – в Швейцарії), не прийняття нацизму, відсутність бажання працювати на партію фюрера. Таке світове життя наклало на стосунки свій негатив. Спілкувались більше листами, телеграмами, розмовляли по телефону, зустрічались то в Америці, то деінде в Європі. Ремарк запропонував актрисі одружитись. Але Дітріх не хотіла цього робити. Актриса мала багато шанувальників і тому вела життя вільно. Серед коханців були і чоловіки, і жінки. Зради, холод в відношеннях, келійність були не до вподоби письменнику. Але він терпів все заради, щоб провести з нею хоч деякий час. Стосунки переходили в драму а сила його впливу була дуже великою, щоб зносити таке розмаїття почуттів. Він намагався більше працювати і працювати. В одному із листів він написав їй: «Я думаю, що нас подарували одне одному і саме в слушний час. Ми до болю зачекалися один одного. У нас було забагато минулого і абсолютно ніякого майбутнього». Актриса прикрашала себе знаменитими письменниками. Вона слідкувала за його одягом, щоб він був одягнений вишукано, витончено. Її він називав Пумою. В листі до знайомої він запитував: «Чи тобі знайоме почуття, коли тобі соромно за себе перед самим собою, за що сприймав людину серйозно, яка була не більше, ніж пустушка». В 1940 році Ремарк розриває стосунки з актрисою. Але вони спілкувались до самої смерті автора, до 1970 року.
Як будь-яке велике почуття, воно руйнувало життя закоханих безмежністю вимог, які вони пред’являли один до одного. Драма і екстаз, мука радості, ярість, туга, щоденна рутина, самознищення, злоба, занурення в себе – всі ці свої муки Ремарк потім використав, коли працював над романом «Тріумфальна арка», в якому головна героїня Жоан Маду – абсолютний, але зовсім непохвальний прототип Марлен Дітріх. Красуня, що збуджувала, «пропаща з високо піднятими бровами», лицем «таємниця, якого складалась з його відкритості».
В останньому листі Дітріх написала: «Коханий Альфред (так вона називала Еріха), посилаю тобі все моє серце». Крім кохання до актриси, у письменника були і інші пристрасті – розкішні авто, зокрема, сіра пума, картини Ван Гога, Ель Греко, Модільяні, твори мистецтва китайської династії Тан. Літературний критик Кеннет Тайнен про бурхливе інтимне життя актриси: «В неї є секс, але немає статі». Ремарк в уста свого героя Равіка із «Тріумфальної арки» вклав свою думку про Марлен: «Вона приймала лише тільки те, що їй підходило, і так як їй підходило, як їй хотілося. А про останнє вона не хвилювалася. Але саме це і було в ній, тим, що притягувало до неї. Дзеркало, котре все відображало і, яке нічого не утримувало. Якби в неї не було нічого другого, крім голосу, одним ним вона могла б розбивати серця.»
В 40 – х роках він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Поллет Годдар, з якою він одружиться лише в 1958 році.
В 1967 році Ремарк одержує орден від ФРН, з ним трапляються декілька сердечних нападів і йому залишається жити лише три роки. «Ні. Цінність кохання не піддається сумнівам. Але яка крихка ця цінність. Як людське життя. І єдине, що залишається – це крупиця мужності. (Равік /Ремарк/ із роману «Тріумфальна арка»).
Поетичний вернісаж Федеріко Гарсія Лорки.
(до 125 років від дня народження)
Поет народився 5 червня 1898 року в іспанському містечку Фуенте – Вакерос в Андалузії, недалеко від Гранади. В родині панувала атмосфера музики і поезії. Мати працювала вчителькою, батько –в цукровій промисловості. В 1909 році родина переїхала в Гранаду, де через рік, в 1910 році Федеріко бере участь у житті місцевого художнього співтовариства. Потім вивчає право, філософію та літературу в університеті Гранади. Багато подорожує країною. В 1918 році виходить перша поетична збірка - «Враження і пейзажі», що принесла йому популярність. В 1919 переїжджає до Мадриду. В університеті знайомиться із Сальвадором Далі, Луїсом Буньюелем, а також з директором театру «Еслава» Грегоріо Мартінесом Сьєррою. На його прохання Лорка пише свою першу п’єсу «Чаклунство метелика» і здійснює її постановку(1919 – 1920 роки). До 1928 року навчається в Мадриді, в університеті, і стає помітною фігурою серед художників – авангардистів. У нього виходять нові поетичні збірки, включаючи «Циганське романсеро». У цих віршах поет, за його власними словами хотів «злити циганську міфологію зі всією сьогоднішньою буденністю».
Через рік, в Нью –Йорку, у поета з’являються книга віршів «Поет в Нью – Йорку», п’єси «Публіка»(1931), «Коли пройде п’ять років» (1931). Повернення поета до Іспанії збіглося з падінням режиму Прімо де Рівери і встановленням республіки. В 1931 році Лорка стає директором студентського театру «Балаган». Працюючи в театрі, поет створює свої найвідоміші п’єси - «Криваве весілля», «Йерма», «Дім Бернарди Альби». Перед початком громадянської війни їде з Мадриду до Гранади, де 18 серпня 1936 року націоналісти його заарештовують і наступного дня вбивають як республіканця, комуніста, причетного до масонської ложі, за гомосексуалізм. Розстріляний в передгір’ях Сьєрра – Невади, в яру Віснер. За характером був надзвичайно боязким, завжди намагався триматися подалі від будь – яких політичних подій і різноманітних конфліктів. На малюнках, що створював поет, особи часто накладаються одна на одну. Це – автопортрети, як визнавав автор, де печаль та радість в ньому самому, як і в будь – якій людині. Нероздільні як життя і смерть. П’єси присвячені розвінчанню культу жінки та гомоеротизму. Його називали сонячним юнаком - боязкий, забобонний, променистий і веселий, він ніби увібрав всі віки Іспанії. Циганське романсеро – образи були, з видінням того світу, де вони живуть – поєднує епічність і ліричну стихію, повсякденність із ромською міфологією. Організував в 1922 році фестиваль «Канте хондо», де декламував свої вірші – одноголосий глибокий спів східного характеру з елементами циганської, арабської, індійської мелодики, знаходив натхнення в народних піснях – «сигірійях». В 1931 році створив народний пересувний театр «Ла Баракка» (Балаган), якому присвятив три роки свого життя, театр їздив селами, провінційними містечками, створювали вистави на площах, збираючи юрби вдячних глядачів.
У Гранаді створено парк Ф.Г. Лорки, присвячений його пам’яті, який включає в себе Уерта – де – Сан – Вісент. Сімейний літній будинок Лорки відкритий в 1995 році як музей. У музеї зберігаються твори мистецтва, оригінальні меблі сім’ї Лорки, речі та документи Федеріко.
Друг Лорки Хуан Рамірес Лукас, якому на момент знайомства було 17 років, приїхав із Альбасете і мріяв стати актором, але згодом став відомим в Іспанії архітектурним критиком. Х.Р. Лукас зберігав до кінця свого життя щоденники і листи, що свідчили про його дружбу з Лоркою. В 2010 році ці архівні папери він віддав своїй сестрі з проханням їх надрукувати. В свою чергу, Федеріко Гарсія Лорка цій дружбі та відносинам присвятив збірку сонетів «Сонети темної любові» (1934 – 1935). На той час поет був уже відомим в Іспанії. «Творчість Лорки настільки органічно просякнута народним духом, настільки мелодійна, що, попри все її поетичне новаторство, вона поширювалась усно, здобувши надзвичайну популярність. Основні теми її – любов, смерть і ненависть».
Із книги Л.М. Удовиченко «Енциклопедія – довідник зі світової літератури»
Стівен Кінг і "Локус"
За роман "Історія Лізі" Стівен Кінг здобув Всесвітню премію фентезі та премію «Локус»
...Чоловік Лізі, Скот Лендон, був відомим письменником. Іноді здавалося, що він продав душу дияволу і саме за це отримав свій надзвичайний талант. Після смерті чоловіка жінці докучають літературознавці, які будь-що прагнуть заволодіти творчими доробками Скота.
Стівен Кінг — один з найбільш відомих американських письменників сучасності, що отримав неофіційний титул «Короля жахів». Літературному стилю автора властива гострота, моторошні сюжети, увага до діалогів і пристрасть до викриття людських пороків. Прочитати книги Стівена Кінга варто всім поціновувачам сучасної прози в цілому і жанру жахів і містики конкретн
«Генрік Ібсен – засновник «нової драми»»
(до 195 років від дня народження Генріка Ібсена)
Бібліографічна довідка
Генрік Ібсен – найвидатніший норвезький драматург ХІХ століття, творець реалістичної драми, що стала епохою в європейській драматургії, публіцист, знаменитий реформатор театру.
Народився Генрік Ібсен 20 березня 1828 року у портовому місті Шієні на півдні Норвегії, в родині багатого комерсанта. Коли хлопчикові було 8 років батько збанкрутував. У 15 років Генрік вже працював учнем аптекаря, саме тоді почав писати перші сатиричні вірші, займатися журналістикою.
Революційні події 1848 року в Європі вплинули на творчість Генріка Ібсена – написав першу бунтарсько-романтичну п’єсу «Катіліна» (1849), підписавшись псевдонімом Брюнюльф Б’ярме, але популярною вона не стала.
У 1850 році він переїздить до міста Кристіанії, де стає професійним літератором, друкується в пресі, бере участь в робітничому русі, працює у видавництві сатиричного журналу «Андхрімнер». У цей період Генріх Ібсен написав національно-романтичні п’єси, такі як: «Богатирський курган» (1850), «Ніч Св. Іоана» (1852), «Фру Інгер з Естрота» (1854), «Бенкет у Солгаузі» (1855), «Олаф Лільєкранс» (1857).
У 1851-1857 роках керував першим норвезьким національним театром у місті Бергані. У 1858 році драматурга запросили очолити «Норвезький театр» у Кристіанії, саме там у першій половині 60-х років створив і сценічно втілив свої перші твори.
У своїй творчості письменник звертався до історичного минулого своєї країни. Драма «Воїни у Хельгеланді» (1857) та «Боротьба за престол» (1863) – побудовані на матеріалах давніх саг.
У 1864 році Генрік Ібсен виїхав із Норвегії до Італії. Це добровільне вигнання тривало 27 років. Саме в Італії він створив найвидатніші твори – віршовані драми «Бранд» (1865) та «Пер Гюнт» (1867), яка здобула величезну популярність і була покладена на музику норвезьким композитором Едвардом Грігом (1875).
У 1868 році пише комедію «Союз молоді», яка є політичною сатирою. Драматург передчував і закликав прихід «революції духу», яка повинна оновити всі сфери людського існування. Свої роздуми втілив у філософсько-історичній трилогії «Кесар і галілеєць» (1873). За кордоном були написані драми «Підпори суспільства» (1877), «Ляльковий дім» (1879), «Привиди» (1881), «Ворог народу» (1882), «Дика качка» (1884), «Жінка з моря» (1888), «Герда Габлер» (1890) та інші. Остання драма Генріка Ібсена – «Коли ми, мертві, воскреснемо» (1899). Особливістю п’єс Г. Ібсена є змішування жанрів (трагікомедія).
У 1891 року Генрік Ібсен повернувся до Норвегії знаменитим драматургом з європейською славою. У 1898 році сімдесятиріччя відзначалося як національне свято.
Помер письменник 23 травня 1906 року.
В Україні про творчість Генріка Ібсена писали Іван Франко, Леся Українка («Європейська соціальна драма в кінці XIX ст.», 1901), Наталія Кобринська («Про «Нору» Ібсена», 1900). Окремі драматичні твори переклали: Антін Крушельницький («Коли ми, мертві, воскреснемо»), Марія Загірня («Ворогнародові», «Примари», «Нора» та інші), Микола Голубець («Пер Гюнт»), Марія Грушевська, Юрій Кміт, Іван Стешенко та інші.
На українській сцені драми Ібсена йдуть з початку ХХ століття. У 1918 році «Молодий театр» Леся Курбаса поставив п’єсу «Ворог народу» за назвою «Доктор Штокман».
З 1986 року в Норвегії вручається національна Премія Генріка Ібсена за внесок в драматургію, а з 2008 року — Міжнародна премія Генріка Ібсена.
Рафаелло Джованьоллі - знавець Римської імперії
(до 185 річчя від дня народженя)
Публіцист, журналіст, редактор, видавець. Учасник італійської війни за незалежність, громадський діяч, депутат парламенту кількох скликань, масон.
Здобув славу романом «Спартак» (1874), яким відкрив великий цикл історичних романів з історії Римської імперії. Джованьйолі вдало опрацював історію повстання Спартака — повстання пригнічених Римською імперією народностей; кінцевий ідеал Спартака у Джованьйолі — звільнення своєї батьківщини, Фракії, з-під влади Риму.
Його світовий бестселер про Стародавній Рим "Спартак" перекладено багатьма мовами світу.
Тарасовими шляхами
Сьогодні день народження Тараса Шевченка, українського поета, художника, мислителя, пророка.
В історії назавжди залишаються імена, які з гордістю пам’ятає і шанує людство. До славної когорти таких людей належить і Великий Кобзар українського народу – Тарас Григорович Шевченко. Весь свій могутній талант він присвятив служінню народові. «Історія мого життя, – писав поет, – становить частинку історії моєї Батьківщини». Він пробуджував любов до України, ненависть до гнобителів, кликав сильних на подвиг, вселяв у слабких надію і віру.
До дня народження Лесі Українки
● Справжнє ім’я Лесі Українки – Лариса Косач Квітка. У колі сім’ї її називали Лесею, тож вона вибрала цей більш милозвучний варіант. А псевдонім “Українка”, який запозичила у дядька Михайла Драгоманова, котрого любила і дуже поважала, вперше використала у 13 років. Драгоманов на початках свого творчого й політичного життя підписувався як “Українець”, а дівчина хотіла бути схожою на нього.
● У родині Лесю називали по-різному: Лариса, Леся, Зея, Мишолосія. Ім’я Зея, або Зеїчок, походить від назви сорту кукурудзи «зея японіка» (тонка, як стеблина), так її називала мама. Ім’я Мишолосія ділилось навпіл – так називали Лесю і її брата Михайла, з яким письменниця була дуже близька.
● В дитинстві Леся Українка була надзвичайно кмітливою та схоплювала все на льоту, тож її можна було назвати дитиною-індиго. Читати навчилась ще в 4 роки, у 5 вона почала писати драматичні твори, у 6 вже майстерно вишивала, а у 9 років написала свій перший вірш «Надія». Про рівень її розвитку свідчить і те, що всього у 19 років дівчина написала підручник «Стародавня історія східних народів» для своїх сестер.
● Поетеса знала багато європейських мов: окрім слов'янських (української, російської, польської, болгарської), також англійську, німецьку, французьку, італійську, давньогрецьку та латину. Бралася за вивчення грузинської, шведської, іспанської. Багато перекладала, зокрема твори Гоголя, Тургенєва, Міцкевича, Марію Конопніцьку, Гейне, Гюґо, Свіфта, Шекспіра, Байрона, Жорж Санд, Аду Негрі, Гергарта Гауптмана, Метерлінка, Гомера. Все це справді ознаки геніальності, адже далеко не кожному таке дано.
● Крім цього, Леся чудово грала на фортепіано. Змалку захоплювалася мистецтвом, мала неабиякий хист до музики. На жаль, хвороба прикувала її ще дівчинкою до ліжка, тому відомої піаністки з неї не вийшло. Якби не хвороба, можливо, Леся стала би ще й геніальним композитором.
● На превеликий подив сучасників, при всьому цьому різноманітті талантів дівчини мати Лесі - Олена Пчілка - не вважала дочку досить талановитою і розумною. Також відомо, що Олена не дозволяла дочці відвідувати школу аж до 5-го класу. До цього періоду дівчинка займалася за індивідуальною домашньою програмою, бо мати була переконана, що лише вона зможе правильно виховати і навчити свою дитину.
● Леся Українка присвятила себе у творчості поезії, прозі, епосу й драматургії - загалом написала понад 100 власних віршів і 20 драм. Випустила три збірки.
● Поетеса багато подорожувала по світу. Окрім України (Волинь, Полтавщина, Буковина, Крим, Київ, Львів, Чернівці, Одеса), Леся Українка побувала в Грузії, Польщі, Болгарії, Німеччині, Швейцарії, Австро-Угорщині, Італії, Єгипті. Правда, багато її подорожей були пов'язані не лише з її письменницькою і громадською діяльністю, а й з необхідністю лікуватися від важкої невиліковної хвороби - туберкульозу кісток.
● Леся Українка ввела в нашу мову такі нові слова, як «напровесні» та «промінь». І якщо перше ще можна зрозуміти як літературний неологізм, то друге – це вже навіть науковий термін. Нині нам ці слова здаються цілком звичними і в повсякденному мовленні ми однозначно віддамо перевагу слову «промінь», аніж його історичному попереднику «луч». А Олена Пчілка, мати Лесі, дала життя означенню, без якого неможливо уявити нинішній мовний запас, — слову «мистецтво». З її легкої руки в нашій мові прижилися також слова «переможець», «палкий» та інші.
● Усім відомий твір письменниці Л. Українки «Лісова пісня» написаний на основі дитячих вражень, які вона отримала впродовж лише кількох днів в урочищі Нечимному (біля села Скулин у Ковельському районі), коли в 13-річному віці гостювала в домі дядька Лева Скулинського. Дядько знав дуже багато легенд і переповідав їх малій Лесі. Місцеві жителі й досі подейкують, що у Скулинському лісі живуть привиди і вряди-годи лякають туристів, які осмілюються ночувати тут. Тож, можливо, лісовики і мавки з «Лісової пісні» не такі вже й вигадані персонажі.
● Письменниця Леся Українка перебувала під негласним наглядом поліції, і цензура не раз забороняла її твори. Більшість своїх робіт вона публікувала за кордоном – Берліні, Дрездені, Празі, Відні й ін.
● У Лесі Українки було в житті одне найбільше кохання - Сергій Мержинський, якому було присвячено знаменитий лист-сповідь «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами». І хоча цей чоловік не відповідав Лесі взаємністю та сприймав їхні стосунки лише як дружні, а то й ділові, вона була з ним до кінця його днів. Суть і глибину своїх почуттів вона вилила у поемі «Одержима» біля ліжка вмираючого коханого. Навіть не зважаючи на те, що той, відходячи у кращі світи, замість очікуваних слів освідчення, прохав Лесю попіклуватись про іншу жінку, яку насправді кохав.
● Заміж Леся Українка вийшла вже після 30 років. Свого чоловіка, Климента Квітку, вона, безумовно, поважала, але кохання до нього не відчувала.
● Хворобливу і тендітну Лесю світоч української літератури Іван Франко називав «єдиним мужчиною в нашому письменстві». Хоч сама поетеса не вважала себе гідною і нігтя Франка. Її, як і Олену Пчілку, оточення вважало надзвичайно сильною духом, сильною морально жінкою. І думка така була небезпідставною.
● В останні роки життя очі Лесі Українки набули надзвичайного блакитного кольору. До того вони не мали настільки інтенсивного забарвлення. Цей факт дивував усіх довкола, адже очі поетеси були наче неземні. Про це згадує у своїх спогадах Лесина сестра Ісидора Косач-Борисова.
● Під час Другої світової війни садибу Косачів у Колодяжному зруйнували, тож «білий» і «сірий» будиночки Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки будували з нуля. Фактично у них ніколи не бувала письменниця. Останній власник будинку, де колись жила родина Косачів, брат Лесі Микола продав його дідові Бориса Клімчука - сучасного волинського державнго і політичного діяча, дипломата.
● За творами письменниці створено понад 10 фільмів, мультфільм, понад 20 вистав, 4 радіовистави, 5 радіокниг, 5 пісень. До 145 річниці від дня народження Лесі Українки компанія Google навіть створила святковий дудл (логотип пошукової системи) за мотивами її легендарної «Лісової пісні». Про неї зафільмовано 11 документальних стрічок.
● Іменем відомої українки названі вулиці, бульвари, парки, площі, театри, школи, бібліотеки в Україні, є навіть школа її імені в Австралії. В її честь в 1970 р. була заснована літературна премія ім. Лесі Українки, а портрет зображено на марках, ювілейних монетах та українській банкноті в 200 гривень.
● Видатній письменниці і її творчості присвячені музеї: Літературно-меморіальний музей родини Косачів у Новоград-Волинському, музеї Лесі Українки в Кєїві, Колодяжному, Луцьку, Ялті, Сурамі (Грузія).
● Пам’ятники Лесі Українки споруджені не лише в Україні, і їх понад 70. Пам'ять про видатну українську письменницю, поетесу увічнено в пам'ятниках та пам'ятних дошках, барельєфах з бронзи, граніту й мармуру за кордоном - в Австрії, Білорусі, Болгарії, Німеччині, Росії, Естонії, Грузії, Єгипті, Італії, Америці, Канаді. Загалом понад 20.
● На знак пошани видатної українки в 1970 році у головному поясі астероїдів було відкрито нову одиницю. На честь письменниці він отримав назву — 2616 Леся.
● День народження Лесі Українки у нас відзначають на державному рівні.
Тож усі ці факти свідчать про неймовірну велич, геніальний талант і популярність найвидатнішої в усі часи в Україні жінки - письменниці-поетеси Лесі Українки.
Голокост – його не можна забути
Список Шиндлера
Томас Кініллі
Його ім'я відоме усьому світу і вже давно стало називним. Оскар Шиндлер. Людина, яка довела, що можна здійснити справжнє диво — подарувати життя... Дати шанс на порятунок тоді, коли сподіватися вже нема на що…
На початку Другої світової німецький підприємець Оскар Шиндлер відкрив у Польщі фабрику, на якій виробляли емальований посуд. І ця фабрика, де працювали євреї з гетто, стала для них немов Ноєвим ковчегом... Коли було ухвалено рішення про знищення краківського гетто, Шиндлеру неймовірними зусиллями вдалося вивезти своїх робітників і захистити їх від жаху табору смерті Аушвіцу. Він урятував майже 1300 євреїв. Більше, ніж будь-хто за всю історію найстрашнішої в історії людства війни...
Стендаль - основоположник реалістичного роману …
В центральній бібліотеці протягом тижня проходили тематичні бесіди та огляди творів французького прозаїка-реаліста. Стендаль – автор відомих соціально-психологічних романів, в яких він блискуче відобразив проблеми та виклики нової епохи. Кожна зустріч з його творами дає читачу не тільки велику естетичну насолоду, а й викликає роздуми про призначення людини в суспільстві, про неосяжні можливості людської волі та ітелекту.
Джордж Байрон – англійський романтик ХІХ століття
22 січня виповнилося 235 років від дня народження англійського поета Джорджа Ноела Гордона Байрона.
Життя Байрона стало легендою, суперечливою, як сам поет. Байрон чи не єдиний у світовій літературі письменник, який ще за життя сам став героєм літературних творів. Поет Шеллі зобразив його в поемі «Юліан і Маддало». Великий Гете символічно показав Байрона в образі Евфоріона у другій частині «Фауста». Образ Байрона відтворили поети різних країн світу, серед них Віктор Гюго, Вальтер Скотт, Генріх Гейне, Максим Рильський та багато інших поетів та письменників різних країн світу.
До 85-ти річчя від дня народження Василя Стуса.
"Поет без каменю за душею"
Немає коментарів:
Дописати коментар